Телефон від нього задзвонив тоді, коли я відповісти не міг – за кордоном не став карати всіх моїх дозвонювачів дикими тарифами роумінгу. Але для чого я знадобився чоловікові із Чернівців, який кілька років тому приймав нас там із сином, але з яким ми до того не були зовсім знайомі..? Вже дома запитав про те його товариша, який, зрештою, і поміг нам отаборитися тоді в Чернівцях: «Чому дзвонив Іван Михайлович?».
Відповідь ошелешила: «Він не міг тобі дзвонити в той час, бо вже помер!». 57-річний чоловік, який так пристрасно любив рибалку і життя, помер на рибалці — не без того, щоб перед смертю добряче хильнути з друзями. І — не прокинувся уранці. Єдина втіха — легка смерть.
Щоправда, Іван Михайлович і хворів давно — він уже кілька років був на пенсії по інвалідності. Поводивши нас із сином пару годин Чернівцями в районі Турецького мосту, уже запросився додому: «До землі мене хилить — треба полежати». Але чарку пив добру, а на пішохідній вулиці Ольги Кобилянської ми з ним смакували чай та сфотографував я його в металевій кареті, яка нікуди не їде. Гадаю, це останнє фото Івана Михайловича.
… Думаю, що підкосила Івана Михайловича зрада дружини — поїхавши в Італію на заробітки, вона там з кимось знюхалася. Він наче й простив, але ті кілька днів, що ми там були, я бачив яким несклеєним є їхнє життя. Звиклий жити без дружини, він уже з прихованим нетерпінням чекав, доки вона знову поїде в Італію. Купила дочці хату, синові квартиру. Але чоловіка втратила. Та він їй і не потрібен уже — взяла з нього все, що хотіла: дітей, молодість, силу — і кинула, як використаний, перепрошую, презерватив.
Зрештою, і той дзвінок по всіх друзях і знайомих Івана Михайловича з його мобільного робила не дружина (вона знову була в Італії), а фіна — так, здається, на Буковині звуть жінку, у якої ти був колись за весільного батька.
А сам Іван Михайлович по матері був румуном, але по духу — українцем. Зрадженим. І помер від зради.
Василь Чепурний
