Сьогодні рік від дня смерті українського письменника Івана Головченка. Так швидко минув цей рік… Так швидко нині все минає… Він жив і творив на Сумщині. Місця, які оспівував у своїх поезіях, які любив понад усе, тепер нещадно обстрілює ворог. Іван Головченко – автор 10 романів, 7 поетичних збірок та збірки пісень «Мить і вічність нам не повінчать». Мріяв лишити добрий слід на землі і лишив його. Бо слово вічне. Бо слово – зброя.
Еххх, а вечір перестає бути “томним”. Мало того, що “слуги” вже ініціювали звільнення Безуглої (яку багато хто називає Безумною) з посади заступниці голови комітету ВР з питань національної безпеки, оборони та розвідки – її вже почали звинувачувати у державінй зраді та шпигунстві на користь рф (шо, ще одна “слуга” попала? Так і до головного “слуги” може дійти) і вже кажуть, що є звернення до СБУ.
Телефон від нього задзвонив тоді, коли я відповісти не міг – за кордоном не став карати всіх моїх дозвонювачів дикими тарифами роумінгу. Але для чого я знадобився чоловікові із Чернівців, який кілька років тому приймав нас там із сином, але з яким ми до того не були зовсім знайомі..? Вже дома запитав про те його товариша, який, зрештою, і поміг нам отаборитися тоді в Чернівцях: «Чому дзвонив Іван Михайлович?».
Почув у гаражі розмову двох дуже літніх містян. Один притулився до старого «Москвича», а інший порався біля не менш старої «Лади». Вони вели розмову про поточний момент, але використовували наративи давно минулих літ. Вони продовжували жити в тих часах. Їх вже ніхто не переробить. Я також не збирався цього робити.
