Тяжко говорити про, так званий, «день шастя», коли в українському домі, уже цілі роки чадить нещастя. Та все ж віримо, що дні щастя таки настануть. А зараз хоч зігріюсь спогадом, коли цілих 10 років я був власником найкращого авто у світі. Це був повноцінний, розкішний мій Мерседес. Він завжди у мене святково виблискував хромованим оздобленням зовні і тішив неймовірним комфортом всередині.
Найулюбленіша моя машина, надійна і поважна. Красива і приваблива, як юна зеленоока блондинка. Вона не їхала, а ніби пливла на хвилях приємного спокою.
І водночас, була настільки чутливою і послушною до моїх бажань чи то пестощів, що спускаючись з невеличкого горбика, включаючи на всю потужність музику і грамотно приторможуючи, вона точнісінько в такт музики, неймовірно звабливо гицала… гиц-гиц-гиц… Натурально в моєму керуванні вона танцювала…, апетитно похитуючи задніми крилами, ніби гаряча мексиканка, стегами.
А як же радісно цілуватися у власному Мерседесі з коханою, на задньому, розкішному як диван, сидінні! Сьогоднішні, горбаті мерсоподібні обмилки, абсолютно ніц не мають тієі суті, яка має бути у Мерседесі справжньому.
Повірте, їхати і триматися за кермо Мерседеса, це свято завжди. Але особливе торжество, коли в пасажирському сидінні поруч зі мною пані Файфура. В нашому авто я її грайливо так і називав — Ірина Мерседесівна. Вона від того аж сяяла. Потім пані Файфура була у мене і Іриною Фіатівною і навіть, прости Господи, один рік, Славутичною. Зараз вона — Ірина Зафірівна.
Проте я твердо вірю у Щастя і точно знаю, що я буду шляхетними рухами управляти кермом з найкращою автомобільною емблемою. А поруч зі мною сидітиме в м’якому кріслі моя чарівна таки Ірина Мерседесівна.
Зичу вам, добрі люди, Щастя!
Сергій Файфура
