6 березня шістьдесят якогось там року ми, всі хлопці нашого класу, втекли з уроків… Ця ганебна пляма зі мною вже шістдесят літ. Пояснити чому ми втекли, я досі не можу. Якийсь злодійкуватий героїзм чи що. Мені просто соромно.
Спитати когось не можу, всіх нас порозкидало світом, а когось на цьому світі вже й нема.
Мені незручно заходити в школу. Здається, що вона пам’ятає той наш сором і засуджує нас. Точніше засудила і не приймає вибачень.
І вже не прийме у свої обійми. Я не можу прийти з покаянням. Нема кого перепрошувати. Вчителів, які чекали нас тоді на уроки, вже теж немає. Вони так і пішли, не простивши нас.
Залишився я і мій сором. От чому у зрілому віці вже не потрібно встановлювати будильник. Твій сором розбудить тебе сам.
Безгрошівʼя
Коли у мене немає грошей, я лечу в Єгипет на сім днів замість десяти. Користуюся найдешевшою службою таксі, де водії їздять зазвичай пʼяними, і не беру пакет в супермаркеті.
Я заправляю авто простим 95-м і мию його сам. Особисто. Не купую собі джинсів і нових краваток, якщо у панчосі зʼявилася дірка — викидаю обидві. Я їм сірий хліб і користуюся базаром, де не торгуюся, а просто питаю «скільки?» і йду далі, аж поки не знайду.
Я не купую любов, бо бітли співали колись, що вона не продається. То чого витрачати гроші на те, чого все одно не купиш?
В такі хвилини я добре знаю: не все що пофарбовано — жінка. І не все, що не пахне — гроші. Я тихо уживаюся із безгрошівʼям. Зазвичай гроші скінчились, а місяць ще ні. І це нормальне явище. Відсутність грошей примушує моє серце битися прискорено.
От і прийшов березень. А краще б гроші.
Володимир Килинич
