Київ, таксі з донецькими номерами.
— А ви давно з Донецька?
— В 2014-му звідти виїхали, а шо?
— Та цікаво. На референдум по тому «днр» ходили?
— Нє. Хоча багато хто ходив. Для довбойо*ів то прям свято було. Дітей в святкову форму наряджали і йшли як на парад…
— Жесть.
— Ага. Сюр якийсь.
— Всрали місто.
— Да. Було гарне місто. Я любив його. У нас і дача велика біля аеропорту була. Вже немає її. Ми все ще думали «розрулиться», але як армія почала стріляти десь з Карловки, я зрозумів, що все. Встав о шостій, чую: бум, бум. Ну, все. Зібралися. Дітей, тещу лежачу. І сюди. Там нема чого робить. Ну, людям, що мають голову. А таким, шо ото валували «расєя, расєя», тим все до одного місця. Хто бил нікєм тому втрачать нема чого.
— Ну, плюс заїжджі росіяни.
— Та да. Там треба було сліпим буть, шоб не бачить і не чути, що це чужі.
— А на Луганщині ще й козачки були.
— То взагалі тварі.
— І що тепер?
— Ніяк квартиру там продать не можем. Безцінь. Хоча гарна квартира. В центрі.
— Ну, кому вона нужна?
— Та да.
— А тут ви як?
— Та як? Живем. Щоправда я ніяк не звикну.
— Тягне назад?
— Тягне в минуле. В спогади. А в той треш, що там зараз, не тягне.
— Гарного вам дня.
— І вам.
Руслан Горовий
