Повернуло вже на двадцять другий рік, як покинув я пост головного редактора газети «Правда Украины», але не повірите, – і понині з’їдаються, терзаються, дратуються окремі люди над питанням: «Як же ж це він так зумів?» Біс забери… Виплекав найпотужніше на той час в Україні видання. І пішло воно під лід.
Київський журналіст Олександр Рущак, з яким ми колись починали свої творчі кар’єри в обласній газета «Вінницька правда», знову почав аналіз моїх далеких вже редакторських діянь. Кажу знову, бо за два десятки літ, від нього це вже четверта чи п’ята стаття з цього замусоленого типу. Якби нинішню публікацію умовно розгорнути на одному столі з першою, що прозвучала ще 1998 чи 1999 року, то, чесно кажучи, їхній зміст виглядав би так віддалено один від іншого, як небо і земля. І всі акценти в них виглядали б догори дриґом…
Пан Рущак нарешті визнав, що режим президента Л. Кучми, з яким воювали журналісти «Правди Украины», що називається, не на життя, а на смерть, – і кривожерливий, і злочинний. Це у статті підкреслюється неодноразово! Що заяви колишнього міністра інформаційної політики України, облизувавча диктатора Л. Кучми Зіновія Кулика і всієї його недоброчесної камарил’ї, зокрема, про те, що газета «Правда Украины» 1991 року, начебто, 
була неправильно зареєстрована, а тому її випуск потрібно було «призупинити» – хвороблива, дуросвітня, чудернацька вигадка недолугого чиновництва. Я називаю це простіше – брехня і дурня до останньої букви.
Сан Санич Рущак (мій повний тезка) відверто заявляє, що ніяких грошей від Павла Лазаренка, від його партії «Громада», тим паче через банки Антигуа і Барбуду, які знаходяться в Карибському морі, очолювана мною редакція ніколи не отримувала. Що все це нездоровий плід фантазії тих, хто мав на догоду особисто Л. Кучмі, за будь-яку ціну прикрити «Правду Украины», заблокувати її вихід у світ.
Мимоволі виникає питання: чому ж ти стільки років мовчав, козаче, а просльозився лише тепер? Особливо ж тоді, коли злоязикий З. Кулик, нині уже покійний, не злазив з цього лживого коника ні вдень, ні вночі, коли зі своїми вічними злудами і обманами «контррозвідник» СБУ Грицько Омельченко на телеефірах малював фантасмагоричні схеми того, як П. Лазаренко, буцімто, відправляє п’ять мільйонів доларів США на Антигуа, з майбутнім розприділенням їх за такою злодійською схемою: один мільйон – сім’ї О. Горобця, три мільйони редакції газети «Правда Украины», ще один – на передплату цього видання?
То де гроші, Грицю? Чи ставши на цих хворобливих ілюзіях Героєм України (чого ніколи не можна пробачити Віктору Ющенку), придумав уже якісь інші схеми розпилу? Де ж ті гроші, які буцімто ще понад двадцять літ тому Омельченко вилущив у мене і в «Правди Украины» для держави? Де хоч одна гривна, Грицю, горе-ти-антикорупціонере?!
Нарешті, журналіст О. Рущак доходить висновку, що схема, за якою у кінці 1997 року спрацювала «Правда Украины», залучаючи до передплати кошти спонсорів та інвесторів, у результаті чого за станом на 1 січня 1998 року разовий наклад газети виріс до 632 тисяч, а поспіль із роздрібом – до всіх 700 000 екземплярів, насправді не є порушенням чинного законодавства. Адже ж і редакції, і «Укрпошті», яка доставляє видання до поштової скриньки громадянина байдуже те, з чийого, власне, гаманця заплачено. Он, для прикладу, відкрийте номер газети «Літературна Україна» (ЛУ), котра ще й по нині мужньо тримається на паперовому виході видання, тритижневої давнини. На першій полосі там розміщено фото голови Вінницької обласної організації Національної спілки письменників України Вадима Вітковського, який організував передплату кількох номерів ЛУ для бідних людей за гроші бізнесменів. З редакції кажуть: честь і хвала такому почину!
Дволикі пропагандисти рудого вождя понад двадцять років тому, стояли на тому, що «Правда Украины», нібито, цілком законно закрита, немає права друкуватися і через те, що вона для передплати залучає кошти своїх спонсорів. Дикунство, звичайно. Але ж хіба, скажіть, я винен, що інші редактори, їхні підлеглі не можуть знайти поважних господарів, політиків, не мають у них авторитету, щоб переконати: видання газети на спільних паях принесе користь і виданню, і спонсорам, які отримають потужну рекламу. А що стосується так званого «закриття “Правди Украины», то ще і ще раз підкреслю: ніхто у світі не призупиняє випуск видання наказом міністра, навіть такого значимо, як очільника Міністерства інформаційної політики, ні навіть указом глави держави. Це може вчинити лише суд, і тільки він. Але ж Україна — це дикунські джунглі, а не правова держава…
Тут би, мабуть, можна було починати мені кланятись О. Рущаку за те, що хоч із запізненням, але таки нарешті визнав: з боку влади щодо неправомірного закриття виходу найпотужнішого на той час видання держави «Правди Украины» насправді була вчинена зухвала, вульгарна провокація, про що я, до речі, говорив, просто кричав повсюдно ще у січні 1998 року. Одначе, не можу опуститись до подяк, позаяк добре пам’ятаю, як слідом за прислужниками влади В. Піховшиком, Долгановим, Ю. Мостовою і пан О. Рущак, в одному хорі з З. Куликом, образливо, на сторінках газети «Дзеркало тижня» вовтузив мене, як паршиве котеня, повчав, як треба «робити газету». Прикро й образливо лаяв за якісь, буцімто, «антигуанські гроші», щоб вони їм вже стали поперек горла усім. За «неправильну організацію передплати» видання. Власне, за все те, що нині визнає правомірним!
Ви мене запитаєте, мабуть, а що ж стало поштовхом до осяяння відомого журналіста? Коли, діючи протиправно під надуманим приводом, мене, так звані, правоохоронці, у кінці вересня 1991-го, пов’язали і кинули до слідчого ізолятора, коли редакцію влада остаточно розгромила і перетворила на смердюче згарище, тут де не візьмись, прибула бригада нових «хазяїв» на чолі з… О. Рущаком. Оголосили вони себе редакційною владою.
Описуючи ті події, автор у своїй статті вказує, що в цьому «продзагоні» коршунів було аж «восьмеро великих професіоналів». Їй-право, смішно читати про цю зграю від П. Порошенка, який вирішив полакомитись на розореному гнізді. Бо саме його грошовитим іменем представлялися прибулі в редакцію…
Уявляю, як підіймаючись вперше на четвертий поверх видавництва «Преса України», де тоді містилася редакція «Правди Украины», «восьмеро високих професіоналів» поживитись чужим, наче колишні партійні комісари пріснопам’ятних часів, задоволено, мабуть, потирали руки, передчуваючи, як вони зараз будуть рахувати мільйони доларів Павла Лазаренка, які награбував О. Горобець і його команда. Бо ж З. Кулик, Долганов поспіль із Г. Омельченком та В. Піховшиком про це не вгавали. Та й із О. Рущаком заодно. Тому я закликаю пана Олександра почитати свою першу статтю у «Дзеркалі тижня» з цього приводу про, начебто, війну мишей та жаб, як він собі казково уявляв жорстоку розправу влади з опозиціним виданням. От посидів би у заперті з бандитами й убивцями в одній камері, бадай би з тиждень. Уявляю, щоб тоді заспівав. На чиїй би стороні серед хамноводних він виявився? У тій статті дуже чітко розставлено звинувальні акценти якраз проти журналістів опозиційного видання і їх головного редактора. Так що нинішні якісь випарвдання — це мурашиний писк, друже…
І що ж виявиться, коли вони опиняться рішучі і задавоковиді на четвертому поверсі видавництва, у редакції «Правди Украины»? А те, про що пише сам О. Рущак через багато років опісля, себто, 20 грудня 2020 року. Ніяких крадених грошей П. Лазаренка, ніяких протиправних учинків не було з боку газетярів. Влада знову всіх ганебно обманула. Це треба чітко і однозначно сказати, і нехай перевертається у труні пан Кулик. Нехай обжирається «геройськими» і генеральськими грішми ще один двоєдушник – Г. Омельченко. Кучмісти, замітаючи сліди своїх злочинів, на сім місяців і 24 доби вкинула мене до слідчого ізолятора. Власне, за це Л. Кучму, у травні 1999 року, міжнародний «Дім свободи» (Freedom House) який опікується питаннями демократії, політичних свобод, насамперед, і свободою слова, визнав Л. Кучму «ворогом преси №1 у світі». Про це того ж року заявляв з трибуни Верховної Ради України Голова парламентського комітету зі свободи слова ВРУ О. Зінченко, про це записано у звіті за 1998 рік Уповноваженого з прав людини Верховної Ради України Н. Карпачової. Але все це дуже схоже на примітивну «стурованість» Європейського Союзу агресією Московщини проти України. А Васька слухає та жирує.
Що ж до високого, геніального рівня «вісімки професіоналів», які прийшли в «Правду Украины» для поновлення видання газети, мабуть же ж, дуже лояльної до влади, мені в СІЗО, як «маляву», по каналах таємної пошти ув’язнених передали від колишніх співробітників редакції. Як не дивно, але ця цидулка збереглася до нині. В ній описано те, як нові газетярські вожді заборонили будь-де на нашому поверсі видавництва згадувати взагалі моє прізвище, інших колишніх керівників газети. Просто самодури! Таких не зустрічав.
Дуже швидко виявилося, що «великі професіонали» такими є лише на словах. І обов’язково ж лише тоді, коли вони в зграї. Розумніших за них, зрозуміло, не знайдеш. Ось, приміром, пан Рущак описує те, як вони «нарощували» тираж видання. Каже, мовляв, за сприяння, насамперед, дизайнера, розміщення крупних світлин, переходу на формат А-3, виходом газети на 16-ти полосах у п’ятницю… Зауважу, що все це – до «лампочки» більшості читачів. Ти людям дай хоч на жовтому папері, але правду про життя, викривання зложвивань влади. Таке, щоб сколихнуло душу, стало предметом обговорення і в родинах, і у транспорті, на роботі. Сьогодні, завтра, ще кілька діб, і в кінці тижня, той, хто це читає точно піде на пошту, передплатить видання… А вони тиснули на купівлю газети у роздріб. А це не йшло, ні у Києві, ні будь-де на перефирії. Україна, звісно, не благословенний закордон, де купляють видання в супермаркетах і кафе… Тут у людей кожна копійка на обліку…
Тому на кожній планірці, летючці, в свої часи, я загострював питання влучності виступів видання, підкреслював: якщо у номері газети немає такої публікації, за наведеними там фактами якої не можна звільнити з високого поста хабарника, крадія, нечесну людину, а опублікований виступ газети не можна направити на реагування до прокуратури, такий номер немає права виходити у світ. Люди очікують на бойову газету, наступальну газету. Захисницю її інтересів і надій…
Пригадую, якось заходить до мене одна наша журналістка, вся в сльозах. «Що сталося?», — справляюся. «Приведіть же, будь ласка, до порядку Малахова, — каже вона, сьорбаючи соплі, — у нього що не слово, то матірна лайка. Він просто ображає людей, і мене в першу чергу…»
Володимир Данилович Малахов – то справжня легенда «Правди Украины», беззмінний перший заступник головного редактора, людина, яка день і ніч стояла над підготовкою і вичиткою матеріалів, версткою свіжих номерів видання. Великий майстер журналістських і літературних розслідувань, знавець життя, віртуоз пошуку влучного слова. Гукаю його трохи згодом. «Скаржаться дівчата, — кажу, — що ви, старшого віку чоловік, безсоромно матюкаєтесь…». Він глянув на мене своїми сірими, добрими очима, високий, сивочолий і навіть трохи весело каже:
–Ти, панімаєш, Сан Санич. Как нє покрою всьо матом – ні*уя нє получаєтся… А как приперчу трьохетажним, нашім, донбасскім, – сматрі, і загаловок совсєм свєжій появілся, і вичітан текст хорошо, не прідерьошся, даже отличная поговорка или пословіца в тексте к месту появилась. Мат – ето в нашем газетном деле отменний помошник… Как поліграфскоє шило в верстальном деле…
— Коли так, – кажу, – то нехай у вас і далі все так працює… Нам понад усе важливий результат…
Може й не правильно, але ефективно.
Скільки ввихалася ця бригада-ух коридорами «Правди Украины» і важко сказати нині? Рік, півтора? Але нехай назвуть ці «професіонали» бодай одну таку публікацію, котра потрясла б Україну. Знаю напевне, що не знайдеться. А я з кожного року свого редакторства десяток-півтора таких публікацій вичленю, покладу на стіл. Ось, хоч би «Шашлики для президії». Стаття ця, до речі, передрукована в моїй книзі «Босоніж по битому шклу» (2003 р.). Щоб було всім зрозуміло, за цим літературним твором, названим вище, який описує те, як працює редакція в умовах опозиції до влади, захищено сотні журналістських дипломів, дві кандидатських дисертації. Це з того, що я точно знаю як факт… Але думаю, що значно більше…
А згадувана О. Рущаком у своїй публікації стаття на всю газетну полосу «Кінець чорнобородої дІмократії», яку теж написав у номер я. Її місяцями носили всі, показуючи один одному. А чому їхню оновлену, подеколи і на 16 сторінок ПУ ніхто не брав до рук – ні з передплати, ні з роздрібу? Бо там не було що читати. Як пише О. Рущак, основну частину накладу доводилося повсякчас пускати під ніж. Якому інвестору таке сподобається? Відтак, бригада «8-ох високих професіоналів» пролетіла над Києвом, як дрібна фанера над Парижем. Хтось там, як пише О. Рущак, навіть ледве не став інвалідом, відчайдушно борючись за наклад. Я не забобонний, але карма і справді штука вельми капосна, особливо ж тоді, якщо діяти всупереч волі людей, принижуючи їхню честь, у їхньому ж домі… Це не лише не по-християнськи, але й не по-журналістськи…
З іншого боку, якби мені хто подарував аж вісім журналістів-професіоналів, я б з ними заклав за пояс будь-яке видання. Перебудовувати газету з партійної на демократичну, чим, власне, займався я в «ПУ», було вкрай нелегко. Люди, виховані в комуністичній системі не могли мислити без догм, керівних цитат. Спершу майже побожно ставилися до влади, до її грабунків людей. І це все треба було перебороти. З важкими труднощами ми все-таки зробили вільне, демократичне видання. Молодих людей підучили. Коли у вересні 1991-го мене обрали головним редактором, на рахунку редакції не було жодного карбованця, ні єдиного грама газетного паперу. В. Чорновіл з трибуни Верховної Ради України, коли стався заколот ГКЧП, публічно заявив: «Комуністична «Правда Украины» повинна вмерти, бо вона була на стороні гекачипістів… Виступала проти незалежності України».
Запитаю я вас, друзі: а хто відвернув його від цієї думки? Я один займався подібним, позаяк на той час у редакції «Правди Украины», куди я втрапив перед тим просто таки випадково, за наполяганням Л. Кравчука, не було жодної людини (уявіть собі лишень!), котра б володіла українською мовою, котра б могла була піти на засідання Народної Ради (частини парламенту, який фактично взяв до своїх рук владу в країні), на засідання Президії Верховної Ради України. Заявити на тих зібраннях усім, як зробив це я, що якби несподівано кінчила життя україномовна газета в молодій нашій державі, то це не було так страшно, як помре авторитетна російськомовна. Бо кого вам треба більше переконувати зараз у тому, що Україна має бути Незалежною, Суверенною. Мабуть, газета, котра йде до російськомовних читачів, котра там має свою аудиторію? А нова «Правда Украины», я вам гарантую таке, це робитиме.
Думаю, що саме ці мої слова, мовленні перед націоналістами Народної Ради привели сприяли, що всі присутні на засіданні народні депутати України одноголосно, майже через місяць після серпневого путчу 1991 року, проголосували за те, що треба негайно розблокувати газету «Правда Украины», дозволити їй вихід у світ. Від видання вимагалося одне — перейменувати газету, щоб рухівцям нічого не нагадувала…
Нікого окрім одного мене, представника редакції тоді в коридорах і кабінетах влади не було. Тому я впевнено кажу, якби я особисто не поборовся за долю видання, хана йому прийшла б ще 1991 року. А тепер мене шпетять за те, що я, буцімто, загубив «ПУ» через зв’язки з «Громадою». Хто взагалі ви такі, щоб виставляти мені претензії?
А тоді на трудовому обліку ПУ було 128 працюючих. А вже до кінця 1997 року, коли ми, власне, уклали угоду на співробітництво з партією «Громада», редакція уже купила за свої кошти… десять квартир (!) для своїх співробітників, набравла один з найвищих тиражів серед центральних видань. Ніхто з інших редакцій цієї пори уже не поліпшував житлові умови журналістам, окрім нас. Попри те, мали на обліку і дев’ять авто, чотири із них знаходилося у власності власкорів в областях. Я ревно слідкував за тим, щоб наші співробітники хоч на декілька десятків карбованців, але отримували вишу платню від газетярів інших редакцій, які містилися в приміщеннях видавництва “Преса Украины”. Сказати б, невеличкий моральний стимул, але існував. І це правило виконувалося ретельно завжди.
Тому мені читати те, що пише О. Рущак, мовляв, газету погубила партія «Громада», яка стала нам допомагати в випуску «Правди Украины», це просто ахінея. Завдяки партійній підтримці ми стали більш зубастими, поінформованими. Прес-центр партії став працювати на нас. Одного дня колишній прем’єр-міністр Павло Лазаренко передав мені особисто списки тих співробітників адміністрації президента Л. Кучми, хто отримав за рахунок держави в найпристойніших місцях Києва по дві-три нових квартири, жирні шматки власності. Можете лише здогадуватись, якої сили це був інформаційний вибух. Готуючись до цього, ми надрукували кілька тисяч додаткових примірників газети, але черга, яка стала з редакції до метро «Шулявка» все це розмела за кілька годин…
Або стаття на формат газетної полоси А-2, озаглавлена «Кінець чорнобородої дІмократії», (про неї згадував і О. Рущак, у своїй публікації), яка була, мабуть, силою своєрідного публічного атомного вибуху, про чудасії голови адміністрації президента України Д. Табачника, яку я підготував. На мене з усіх боків тиснули тоді — телефонуй, вибачайся перед Л. Кучмою, чого я, зісно, не зробив і про це йому, знаю, також тут же донесли прислужники і сексоти…
Таких матеріалів, високої і вбивчої сили у нас стало з’являтися по декілька в номері. Цю навалу, з колосальним ростом тиражу ПУ вже не можна було зупинити. Окрім по-бандитськи, як учинили це щодо видання і особисто проти мене З. Кулик, Ю. Кравченко, О. Колінько, М. Потебенько…
Працювала б так успішно і натхненно «вісімка пана Рущака», завдання оновлення ПУ — вони б теж виконали перед тими, хто їх засилав на четвертий поверх видавництва «Преса України». Але щоб так трудитися, хлопці, треба мати і політичну волю, і просто сміливість. Та й, насамперед, журналістський талант. А ще – надійних партнерів. Одне слово – учіться! Ви ж покрутилися, повертілися на попелищі, бачите, що нічим поживитись, справу не потягнете, і тому всі восьмеро зникли по-англійськи… Чи, можливо, я не так усе зрозумів?
І останнє, не за змістом, зрозуміло, а за порядком викладу. Якби мене хто запитав, чому публікація О. Рущака з’явилося так відірвано від події, аж через роки, я б пояснив це так. Просто у Фейсбук і постах моїх блогів ряду інтернет-видань з’явилася стаття – «Два редактори із Трощі над Собом». Це розповідь про колишніх, ще повоєнних часів керівників центральних ЗМІ УРСР, які народилися і виросли в одному затрапезному подільському селі. Це, звичайно, О. Рущака і команду його поплічників, напевне ж, мало цікавило, а ось закінчення статті, гадаю, могло і насторожити чи навіть потривожити. Там ішлося про те, що до мене звернулася одна дивна особа, яка у приміщенні видавництва «Преса Україна», буцімто, охороняє сяке-таке майно, котре залишилося від розгромленої кучмістами й порошенківцями «Правди Украины». Він запропонував мені особисто викупити з тих манатків у нього орден Трудового Червоного Прапора, яким свого часу була нагороджена «Правда Украины» і прапор журналістського колективу редакції. Мабуть, знаючи, що те, що це я особисто замовляв, виготовляв для колективу і тримав у себе за спиною, на стіні робочого кабінету.
Припускаю, що О. Рущака і його поплічників стривожило, що з такою цинічною пропозицією вандал із «Преси України» звертається не до них, які там, сказати б, календарно останніми хазяювали, а до мене. Я ж то в «Правді Украины», що не кажіть, а відпрацював понад тринадцять літ, і майже десять – головним редактором видання.
Панове! Я згоден, нехай цей шахрай продасть орден вам, але головне, щоб нагорода, заслужена і журналістами-фронтовиками, післявоєнних десятиліть, обов’язково потрапила врешті-решт на вічне зберігання до Музею історії Києва. Там йому законне місце! І щоб цього пройдисвіта обов’язково затримали правоохоронці. Як бачите, я щедро ділюся славою з вами!
Олександр Горобець
