Знову наближення дев’ятого травня ятрить душу… І згадується пісня радянських часів у виконанні Софії Ротару:
Люди, прошу вас, потише, потише –
Войны пусть сгинут во мгле!
Аист на крыше, аист на крыше –
Мир на земле…
І одразу подумалось, якою ж підлою може бути ідеологія! Вона ставить собі на службу святі речі… Я добре пам’ятаю радянські часи з їх піснями – і особливо добре пам’ятаю Всесоюзний фестиваль “Песня года”, що виходив на Центральному телебаченні у перший день кожного нового року. Це був омріяний Олімп для співаків, поетів і композиторів, оскільки цей концерт дивився весь СРСР.
Приблизно половину цього концерту, із самого початку і десь до середини, займали твори патріотичного звучання та пісні про мир. Кожен рік вони писалися різними Кохановськими, Колмановськими, Матусовськими, Блантерами, Френкелями, Рождественськими і Поперечними та іншими маститими радянськими метрами. І все для того, щоб один раз (!) пролунати в телеефірі. Більшість пісень одразу ж забувалися. Але деяким вдавалося зачепитися за свідомість завдяки таланту виконавця. Стосовно процитованої пісні, то її співала Софія Ротару.
І от саме такі “вдалі” пісні створювали СРСР імідж великого борця за мир у всьому світі. Що цікаво, що ця “боротьба за мир” актуалізувалося десь аж через 20 років після закінчення Другої світової війни, неймовірно кривавої і трагічної, тієї, яка забрала двадцять мільйонів життів лише в СРСР. Щоправда, жителі цієї країни дізналися про це також, приблизно років через 20. А коли дізналися — то вжахнулися. А щоб якимсь чином пустити енергію невдоволення людей в потрібне русло, почалася ота всесоюзна «миротворчість».
Це була величезна кількість пісень про війну, а також нескінченна кіоноепопея геройських подвигів радянського народу. У фонотеці Українського радіо, приміром, були розділи — пісні про партію, про велику вітчизняну війну і т.ін. (!). Усе це ніби то мало викликати в людях відразу до війни, до тих жахів і страждань, які пережив народ. Щоб людям ніколи не хотілося повторення цієї біди. Насправді ж, лише зараз стає зрозумілою суть всієї цієї ідеологічної спецоперації. Під благородними закликами до Миру у всьому світі СРСР, як той звір, що на той час вже залікував свої рани, розпочав підготовку до нових загарбницьких воєн.
А нескінченні жахи війни на телеекранах мали подвійну задачу – тримати свідомість людей по всьому світу у парадигмі, що війна то є найстрайніше лихо. І хай би як там не було, аби не було війни! Ну, а для своїх громадян був актуалізований месседж, що росіяни нація переможців, а щоб і надалі лишатись такими, вони повинні тримати порох сухим, а армію готовою до нових зіткнень. СРСР нарощував озброєння і водночас лякав увесь світ жахами війни, закликаючи всіх до миру. А можливо не до миру, а до невтручання у злочини кривавого монстра? Мовляв, ми ввели танки в Чехословаччину, а ви не втручайтесь, ми влізли з війною в Афганістан, а ви сидіть тихо, ми тут кошмаримо Грузію, але це не ваші справи, ми самі розберемось.
І що найважливіше — ця політика СРСР а пізніше Росії, добре вдавалася. Оці погрози “можем повторить” і “наши танки дойдут до Ла Манша” — діяли як мантри. І навіть коли вони проковтнули український Крим — ще були вагання, а чи варто змагатися з “другою армією світу”?
І ось трапилося, найпідліше з того, що могла зробити Росія, — вона напала на той народ, який вона іменувала “братнім”. “Братство” це пройшло багатовікову практику кавказьких війн і анексій громадянської війни, в результаті яких виникли “братські” республіки.
Україну ж вони завжди вважали своєю і свято вірили в те що ми “адін народ”. Періодично, щоправда, цей народ вони обробляли в застінках в’язниць і таборів, а також намагалися утилізувати в численних військових конфліктах. Але раптом – вони водночас втратили цю свою важливу політичну зброю, зіпсувавши свій імідж миротворця. І це стало зрозуміло практично всюди, навіть у комуністичному Китаї, який також відкрито засудив агресора.
Можливо, ця раптова втрата іміджу миротворців мала би відкрити очі громадянам Росії, які мали би вжахнутися, але схоже, що за останні десятиліття мізки більшості втратили можливість думати.
Але й тут пісні роблять свою “ідеологічну” справу. Вони, щоправда, стали більш винахідливими. І якщо сорок років назад співалося “Хотят ли русскіє вайни?”, то сьогодні такі пісні не є актуальними. А от “Дєнь Пабеди” – це саме те, що треба, бо «дні і ночі, абгарелиє, в пилі, єтат день ми прібліжалі, как маглі. Етат день пабєдии, порохом прапах, єта празнік, са слєзами на глазах…» Відчуваєте іхню патетику сьогодняшнього дня?!
Так, вони в цьому неабиякі майстри – створювати свою особливу альтернативну реальність, в якій вони одні на цілий світ знають істину. Та вони таки помилилися. Бо є речі страшніші за війну. І це такі країни страху і тоталітаризму, де відсутні людські права. І от, як співалося в одній з їхніх пісень “Смєла ми в бой пайдьом за власть саветаф – і как адін умрьом в барьбе за єта…” А за що – “за єта”?
І це головне питання, яке мають собі поставити “мирні громадяни” країни-агресора.
Анатолій Матвійчук
