Отим двом легіням сьогодні 164 роки. На двох. Причому тому, що з чуприною, 64, а «круглу» решту — цілісінький Вік — перебрав на себе мій Тато Кирило Христофорович Ясиновський. Він уперто уникав фотооб’єктива. Затято. І навіть коли вони удвох з мамою стягнулися мені, студентові-першокурсникові, на цілий ФЕД, тато знаходив тисячу і десять причин уникнути «фотосесії».
Тому й знімків його залишилося — для пальців однієї руки.
Тоді, 1977 року, на ВДНГ, погодився фотографуватися тільки після настійного прохання мого друга Олега Білика (нехай царствує). Та й то через те, що дуже йому виставка сподобалася, особливо ферми племінної 
худоби і коней. «Показуха, але ж любо-мило дивитися» — казав підсміюючись. Він умів укрутити словом. Навіть уперіщити ним, коли було треба.
Мій день народження непомітно перетікав у його. З 13-го на 14-те. Справді непомітно, бо як не напружую пам’ять — не можу пригадати, щоб у його день ми коли-небудь сиділи за празниковим столом. Не було такого. Тільки тепер, коли день до вечора, починаю розуміти його цілковиту байдужість до цих віхових стовпчиків при обніжках життя. Звичайнісінькі ж мітки, якщо одна й та сама дорога.
Але сьогодні у Вас, Тату, непроминуща дата. Сто літ. Цим віковим знаком зазвичай віватують у дні народин живим. Наче якусь вершину значать, на якій земний райський сад і життя безконечне.
Сто літ Вам, Тату! Віват!
Ви ж бо й нині невмирущий! Ми не вмираємо, поки наші світлини поштиво затримуються у теплих пучках, і наші зображення впізнають, і від того ясніє літеплом чийсь погляд. Який і Ви впізнаєте з неосяжної далечіні. Сто літ, Тату! Сто літ! А доріженька — усе битая…
Валерій Ясиновський
