Справді, що ж ми святкуємо 14 лютого? Якщо вдатися до історичних розвідок, то у фактах минулого знайдемо мало подібного до того, що складає основу зітхань нашого сьогодення. Вперше сюжети, які близькі до знайомих нам історій, з’являються в часи пізнього Середньовіччя у збірці християнських легенд Якова Ворагінського «Золоті легенди».
Якщо поринути у глибшу давнину, то виявимо, що мучеників Валентинів було три. Більш прискіпливий аналіз вкаже на хронологічні розбіжності між часом їх життя і датами заборони римським воїнам одружуватися тощо. Тобто, ретроградна мудрість приведе нас до смислової та фактологічної мішанини.
Але, як на мене, це і добре.
Кохання є іпостассю Любові. Тому бездоганна історична узгодженість зводила б кохання і Любов до «Дня народження». Вона звужувала б глибинні сенси і применшувала велич Любові, робила її доктринальною обставиною, нівелювала б її засадничий і всеосяжний зміст.
Уся ця історична мішанина надзвичайно мила моєму серцю, бо столітнє збереження і шанування свята вказує на спонтанні, а не нав’язані, основи його поширення та стійкості в часі.
Власне, святкування 14 лютого – це дієве втілення слів апостола Павла: 1 до коринтян 13:4-8 «Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! Хоч пророцтва й існують, та припиняться, хоч мови існують, замовкнуть, хоч існує знання, та скасується».
Любов ніколи не перестає!
Валентин Ткач
