Грибники — народ особливий. Дід мій був грибником. Брав гриби там, де ніхто не міг вбачити. Лише одна його дитина перейняла грибні хромосоми. Та от біда — живе та людина там, де грибів катма зроду-віку.
Стрівся мені грибник.
Багато чого може розказати слушного, сокровенного й цікавенного. А коли слухати? А йому — казати. Коли? Часу — обмаль. Бідкається грибник.
Допекла його якось одна людина приставаннями й доскіпуваннями: покажи та й покажи грибні місця. От, покажи! Хрест кладу — осьо! Зуб даю — нікому ані пари з вуст! Навіть куму! (А кум — то ж святе). Покажи! Хай мене грім поб’є, коли скажу ще комусь!
Повіз у нетрі.
Показав. Набрали грибів стільки, скільки могли набрати і мали в що.
Через пару тижнів приїхав грибник у ті нетрі — трава потовчена, грибниці порушені, гілки поламані. Вочевидь: похазяйнували непрохані зайди…
Що тут сказати?
Це не єдина місцина для справжнього грибника. А висновок про допитливого — справжній. Назавжди.
Грибник запитав сперегодя у того, кому показав грибні місця: чому порушив обіцянку? А той знову хрестився-каявся-божився: мовляв, після третьої чарки, не тямлячи нічого про себе й гостей, повіз показувати місця, неначе біс поплутав, ману напустив, розум відключив, не інакше як пороблено. Відьмаки з Відьмою навідались.
А місця там такі, що без крутої міцноколесної машини не доберешся ніяк. Я й не ризикую зі своїм примітивним велосипедом — скромно купую при нагоді у грибника верейку білих.
А потім собі й міркую: таїна двох — то нині вже далеко не таїна, а навсібіч поширена інфа. І не в грибній сфері також. Будьмо уважні. Станьмо побожні…
Інесса Фтомова
