Прощаюся з рідним двором, хатою, садом, що у селі Піски, на Сумщині. Бачу останній раз. Нині грудень 2020 року, сусіди пишуть, що все вже попиляли, хату розібрали. Я плачу за минулим. За рідною домівкою, за осокорами у метр завтовшки, за чудовим садом, за тим, що мене лікувало в усі часи. За татом і мамою, які наповнювали собою цей життєвий простір. За сусідами, хати яких давно розібрані.
Ніби життя тут не було.
А були ж і болі, і жалі, і любов жила між нами. Хлопці приносили квіти і клали на лавочку біля хвіртки, а ми з Вірою раділи, вгадували, хто їх міг принести. Тато з мамою вечорами 
сиділи там разом із сусідами. Влітку, коли додому ішла череда корів, то пахло молоком. А трохи пізніше тихо ступали гуси від річечки. Було тепло і тихо, мирно і лагідно.
Було!
Зараз я плачу від того, що НІКОЛИ це не повернеться. Тато і мама — на цвинтарі, хату розберуть по цеглині, сад уже майже весь спиляли… Все минуле залишається тільки в пам’яті і на світлинах.
Моє прощання схоже на прощання багатьох українців, яких довели до того, що пропадають села і рідні домівки без надії на відродження.
Пробачте тату і мамо за те, що ми, ваші діти, живучи далеко від рідної хати, не змогли вберегти рідної домівки… Як гірко… Як страшно…
Ніна Виноградська
