… Ми змогли відсвяткувати мамине та батькове срібне весілля — з короваєм і гостями. А за кілька років батька не стало… Так щемно хотілося сьогодні зазирнути туди, за 60 років назад. Напередодні батько повернувся зі служби в армії і покликав у село маму. Їй, сироті, вдалося отримати паспорт і завербуватися на роботу в один з кримських радгоспів…
У колгоспах тоді давали зерно на трудодні, а у радгоспах платили живі гроші. Мама 
повернулася з Криму в село модною — з маленькою валізкою, наручним годинником і набором крепдишинових та атласних суконь, які ми, дітьми, так любили приміряти…
Увечері вони зустрілися, а наступного дня, 25 грудня, пішли в сільську раду і оформили шлюб…
Що це був за день — сонячний, сніжний, дощовий? Йшли чи хтось підвіз (бо то ж іти до сусіднього села), про що говорили, що тоді планували…
Хто зна, чому за стільки часу ми не розпитали в мами про це, як і багато про що інше?! І можна лиш здогадуватися, якими вони були тоді закоханими і щасливими! Вірю, десь там вони обов’язково зустрілися і точно не забули про цю дату…
Люба Пилипенко
