У мене є подруга Людася, яка побувала у 100 країнах. Я, на жаль, ні. Але тепер, коли світ звузився до схеми моєї квартири, незаконно, до речі, перепланованої в обхід БТІ, навіть мій, набагато коротший, аніж у Людасі, список країв, які я мала щастя бачити, видається сундучком із коштовностями.
Я хочу лишити тут якісь, очевидно, хаотичні, навіяні винними карантинними випарами (сорі) начерки про свої подорожі, точніше — спробувати передати ті відчуття, які дарували мені мої бурхливі подорожі у прекрасні далекі краї…
Бо відкриття нових світів – це єдина справді вартісна річ у житті. Цих відкриттів у мене, слава Богу, теж було. Але коли втрачаєш хоча б одну мить свого минулого – ти втрачаєш добрий шмат самого себе…
А я втрачати не хочу.
Тому, принаймні, законсервую у своїх спогадах. А потім – я вірю, ще буду їсти щойно виловлену на Галатському мосту знамениту стамбульську барабульку, ще буду пити бордо просто з пляшки, обмотану папером, лежачи на підстриженій клумбі Шанзелізе, ще кину євро у капелюх шарманщика біля Дрезденської галереї, і замовлю піцу, велику, гарячу і пласку, у крихітній піцерії на околиці Рима, яку вже сто років тримає сім`я цієї милої італійки з неголеними пахвами…
Я тепер все це просто мушу зробити – зсукавши велику дулю усим цим вірусам разом з істериками…
Але зараз я хочу згадати Піцунду.
На фотках, котрі несподівано мені трапилися на очі — те, що сталося з колись райським куточком Абхазії. Можливо навіть, це місця, де я колись, у ранній юності, відпочивала.
Я їздила в Піцунду з татом. Поруч із нашим Будинком творчості письменників був Всесоюзний будинок відпочинку кінематографів, і ми – банда письменницьких дітей – бігали туди ледь не щодня, аби уздріти живу знаменитість із якогось радянського блокбастера…
Ось там я і познайомилась із хлопчиком іконописної зовнішності на ім’я Леван, сином відомого грузинського режисера.
Звісно, хвилини за чотири нашого знайомства я в нього закохалася. Він водив мене у відеосалон, де купував морозиво у металевих креманках і пепсі-колу у невиданих тоді скляних пляшках…Ми курили «Мальборо», блок якого напередодні привезли татові якісь люди із діяспори (тоді вже настала перебудова і залізний занавіс потроху відсувався), і я ті цигарки просто заникала, бо тато мій взагалі не курив…
А потім, через кілька днів, Леван сказав, що хоче приготувати для нас мідії на вогні на нічному пляжі. І запитав, чи я зможу прийти. І я сказала – звичайно…
Звісно, ні на які нічні походеньки тато мене би не відпустив, тому я змайструвала «мотанку» із простирадла, схожу на людську постать, вклала її на своє ліжко, а коли мій дорогий татусь захропів у своїй кімнаті, навшпиньках просочилася із номера. І побігла. Через пахучий самшитовий ліс, потім – через зарості бамбуку, чиє паперове листя безсовісно тріпав нічний бриз – побігла до ще теплого і ніжного пляжу, що білів під вселенським субтропічним місяцем.
Леван десь роздобув якесь металеве корито (відтоді ніколи не переставала захоплюватися умінню грузинських чоловіків просто з повітря матеріалізувати все необхідне), розклав під ним вогонь, а в середину покидав наловлених ним заздалегідь велетенських, більших за мою долоню, мідій.
На розжареному металі мідії із шипінням розкривались, звідти треба було відідрати ніжний шматочок спеченого м’яса, покласти на розрізаний, такий же велетенський, солодкий, притрушений усякими пахучими приправами, помідор, і запхати все це до рота, а потім, обтираючи губи від помідорового соку попеченими абхазьким сонцем руками, все це треба було запивати вином, так само принесеним Леваном у якійсь баклажці…
Словом, все це я пишу тут довго і нудно…
Але я пригадую ті хвилини і відчуваю при цьому те неймовірне щастя, яке лише людина може відчути у свої 16-ть… Коли біля тебе іконописний хлопчик, що наловив для тебе мідій і приніс вина, а біля твоїх ніг – безмежне і ніжне, як кошеня, чорне серпневе море, а на горизонті, на тонкій лінії між небом і водою ти бачиш вогники, і питаєш: що це? Це підводні човни спливають на поверхню, кажуть мені у відповідь. І цей факт видається найнеймовірнішим, найзагадковішим і найпрекраснішим посеред цієї спекотної субтропічної ночі, сповненої ароматами самшиту і паперовим шелестом бамбуку…
Ми просто просиділи, обійнявшись, всю ніч, до світанку. Потім я побігла у готельний номер, де спав і нічого не запідозрив мій любий тато. А Леван того ж ранку відлітав додому, до Тбілісі. Не попередивши мене про це. І це правильно – я тепер розумію.
Бо ті хвилини, проведені нами посеред нічного пляжу, під куполом оксамитового абхазького неба, всіяного міріадами зірок – вони не повинні були розбиті розмовами про від’їзд, прощанням і, не дай Бог, сльозами. Вони були занадто прекрасними, аби їх руйнувати такими буденним речами.
Тому я й досі пам’ятаю теплий і солодкий нічний вітер на своїй шиї, пам’ятаю ті аромати вологої субтропічної ночі, що зводили з розуму. І ті вогники на горизонті — підводних човнів, котрі спливли на поверхню, бо відчували, мабуть, себе у безпеці. Як і я відчувала себе тоді безпечно в обіймах іконописного грузинського хлопчика, який навчив мене їсти смажені мідії, запиваючи сухим і терпким вином Абхазії.
Галя Плачинда
