Я намагалась учора привітати всіх причетних. І зрозуміла, що не можу. Майже всі, кого я знаю, або воюють, або по шпиталях, або загинули. Мені не вистачить цілого дня, аби написати кожному особисто. Навіть, аби подумки кожного згадати… Вчора забирала з дачі стіл, зроблений колись на замовлення місцевим майстром. Він загинув три дні тому.
Він загинув, а стіл проживе ще багато років. І сьогодні, сидячи за цим столом, я згадаю і його. І тих, хто ніколи не сяде поряд зі мною вечеряти, але завжди буде стояти за спиною.
Вчора дізналась, що мій старший друг підписав контракт.
— Тобі скільки рочків, нагадай?
— П’ятдесят шість. Всі там будемо рано чи пізно.
Вчора обережно запитала у знайомої як її онук після поранення. Онук в психіатричній лікарні. Він лишився 
чи не єдиний зі штурмової групи. І все ще йде на штурм. Щодня і щоночі…
Перед сном у нас з молодшою донькою відбувається один і той самий діалог:
— Мама, а де ти була?
— На війні.
— А що там?
— Там погані люди.
— А що вони хочуть?
— Вони хочуть нас вбити.
— А давай ми їх вб’ємо? Давай?
Моя трирічна донька інтуїтивно розуміє те, що ми знаємо розумом. Або нас, або ми. Краще ми. Аби наші діти не були наступними.
Дякую всім, хто кожного дня наближає цей день, не звертаючи увагу на ту ціну, яку платить особисто. Честь бути частиною цього війська. І цієї країни.
Леся Литвинова
