Я намагалась учора привітати всіх причетних. І зрозуміла, що не можу. Майже всі, кого я знаю, або воюють, або по шпиталях, або загинули. Мені не вистачить цілого дня, аби написати кожному особисто. Навіть, аби подумки кожного згадати… Вчора забирала з дачі стіл, зроблений колись на замовлення місцевим майстром. Він загинув три дні тому.
На Покрову я завжди їхав в ліс, або йшов до парку разом з моїми дітьми “шурхотіти золотим листям”. 14-го жовтня воно вже рясно вкривало лісові стежини і паркові алеї. Це була традиція. Цьому навчила мене бабуся, яка і за совєтів святкувала Великдень і Різдво і Покрову… Хоч це робилося потайки.
Моя сусідка Маруся з родинного села на Поділлі – особистість неординарна! Завжди була такою! Попри складну особисту долю, ніколи не опускала руки, а впевнено вірила і продовжує вірити у краще. Вона рано залишилася вдовою і самотужки виростила трьох гарних дітей. Багато років боролася з важкою недугою і таки перемогла! Завжди щира, добра, усміхнена, готова підбадьорити і посміятися.
