На Покрову я завжди їхав в ліс, або йшов до парку разом з моїми дітьми “шурхотіти золотим листям”. 14-го жовтня воно вже рясно вкривало лісові стежини і паркові алеї. Це була традиція. Цьому навчила мене бабуся, яка і за совєтів святкувала Великдень і Різдво і Покрову… Хоч це робилося потайки.
А ще козацькі свята на початку 90-х. То було неймовірне єднання! Україна поставала на очах. Потім націоналістичні марші. Концерти Ореста Лютого у звільненому Маріуполі, Слов’янську. Прапори “Свободи”, “Азову” і ” Правого сектору”. Рідний полк “Дніпро-1”.
Найщиріше Свято українського Духу. Честь і шана Героям! І раптом… Порожнеча. Відчуття, що мене ошукали під якимось дуже благородним приводом. Бо одні категорично за. Інші категорично проти. І всі рідні. Всі близькі.
Пристану на один бік – втрачу друзів. Пристану на інший – теж втрачу. Всі стали люті. Непримеренні. Війна в країні. Але той, для кого “какая разніца” сидить собі і тихенько сміється.
Він вже відібрав зміст у слів і сенси у сенсів. Тепер він відібрав у мене свято. Заплутав мене і моїх друзів, які з усією повагою, щиро спробують пояснити мені “що так правильно” а “так неправильно” і навпаки.
А я буду слухати їх, мовчати, згадуючи ту МОЮ Покрову, коли ми з бабусею ходили на Володимирську гірку шурхотіти опалим листям золотих каштанів.
Антін Мухарський
