Суспільство

Тюрма мого народу

Немає в Україні сім’ї, якої б не торкнувся голод. В моїй сім’ї з дитинства ходила розповідь прабабусі про те, як вночі двері в хату хтось підпирав дровенякою, а потім розбивалося вікно і всередину просували лопату…

— Кладіть на лопату їжу!
— Та звідки та їжа?
— Кладіть, бо півня під стріху пустимо і згорите нахєр…

Совєтська влада довела людей до найстрашнішого. Сусід вбивав сусіда, аби забрати їжу. А коли не було чого брати — мати забивала меншого, аби нагодувати старших… Про це навіть писати страшно… А про пережите я взагалі помовчу.

Але найстрашніше за все це було далі — страх розповісти комусь про те, що бачив і пережив. Бачити як на переораній голодом рідній землі зростають покоління завезених русифікацією покоління, які і знати про голод не знають і віри не мають.

Саме тому я ніколи не зрозумію і не подам руки совкодрочеру. Коли мені пишуть, що «ми народилися в одній країні», я завжди кажу, що особисто я народився в тюрмі мого народу, а де народився кожен — хай думає сам.

Дякую предкам, що живу.
І за те, що я українець а не «савєцкій чєлавєк».

Ми з Людою запалимо ввечері свічку пам‘яті і згадаємо всіх своїх. Якщо відчуваєте себе частиною нашого народу, робіть так само. І не забуваймо хто ху*ло!

Руслан Горовий

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.