«Чому ви так ненавидите радянську владу?» — днями запитала мене одна землячка. Я їй на це пояснив, що ненависті в мене немає, бо і есересеру вже нема: як можна ненавидіти те, що вже минуло? Спробував пояснити їй про три втрачені покоління, що народились або жили в ті часи й чому саме вважаю їх втраченими. Аж ось учора під моїм дописом у фейсбуці про студентську працю в колгоспах стався діалог між одним з коментаторів та мною. Викладаю його повністю, щоб пояснити, чому ті три покоління є втраченими для України, її державності і розвитку.
Коментатор:
— А чого згадувать? Були в селі три підприємства. Зараз на тому місці бур’яни. Я не про те, щоб вертатися, я про інше…
Володимир Ворона:
— А куди ж вони поділися, ті підприємства,якщо були?
Коментатор:
— На «паї».
Володимир Ворона:
— Тобто передали в колективну власність, так? І жителям Вашого села, напевно ж? То чому їх не стало?
Коментатор:
— Бо все «під шумок» розікрали. Тодішня влада: що обласна, що районна, що місцева на рівні хати.
Володимир Ворона:
— Зачекайте, як обласна чи районна влади могли розікрасти ті підприємства, коли вони належали їх працівникам? В хатах, господарствах тих власників ніхто ж нічого не розікрав? Упевнений, що ні! То чому ж розікрали ті підприємства? Хто винен у цьому, окрім їхніх «пайовиків», тобто реальних, по закону, власників?
Коментатор:
— Ви тупий?
На цьому наш «диспут» себе вичерпав. Але я все ж таки поясню свою точку зору для тих, хто, можливо, все ще закоханий у радянську владу. От були, припустимо, в селі аж три заводи: цукровий, крохмальний і, скажімо, м’ятний. Коли розпайовували колгоспи і ці підприємства, очевидно, теж потрапили в ту категорії. 
На той час вони сяк-так працювали, якось уже ж тримались на плаву. І тут їх передали у колективну, по закону, власність працівників. Здавалося б, тепер тільки їм і розвиватися, бо своє ж, на себе не гріх і попрацювати!
Та де там. Перше, що зробили — відмовились від профспілок. І то таке: «Нащо ж я буду тим дармоїдам платити щомісяця аж 1% від свого кровного заробітку?!» Потім кілька місяців раділи, що ніхто згори не поганяє, отих дурних планів не спускає і взагалі — свобода! Як воно — працювати в нових умовах — про те не замислювались, а все по старому, по звичному. Але толку не було, радянська машина заскрипіла, почались проблеми. Потім керівники допетрали, що раз нема над ними контролю, всяких там ОБХСС, то можна «для себе пожить». Рядові теж не дурні — раз начальству можна, чого ж я сидітиму, якщо проблеми і грошей катма? І собі потягли: «Хоч щось візьму, як грошей не дають». Так і розтягли підприємства — до ґанзура!
Коли вже зовсім усе стало, почали звільняти рядових. Хтось і кричав, обурювався, так профспілки ж немає — заступитись нікому. Отак за один відсоток усе й профукали. Тепер ось виходить так, що то «всі під шумок все розкрали. Тодішня влада: що обласна, що районна, що місцева на рівні хати».
То я й запитую: як можна було розікрасти в людей належну їм власність? Тільки одне пояснення: вони себе власниками не відчували. Щось на зразок відомої формули: «Бог дав, Бог і взяв». Радянська влада весь час боролась з приватною власністю, дозволяла тільки особисту на рівні сільської хати, корови й велосипеда. Якби хтось у чужий садок за грушами поліз, його би господар на вила нахромив. А завод, де твій пай – «то наче й не моє, хай тягнуть… І я потягну».
Радянська влада скалічила три покоління людей — саме отаким ставленням до власності. Гуртове — чортове. Колгоспне — значить нічиє: бери, неси, кради. І це ще тільки півбіди було би. Біда ще й у тім, що люди свято вірять і донині — в тому всьому вина будь кого, але не їхня особиста. При цьому, як не дивно, радянська влада, що їх покалічила, лишається святою й чистою, еталоном і взірцем. Якось мало хто замислюється, що підприємства-гомункули, створені есересером, виявились поза тією «банкою-інкубатором» абсолютно нежиттєздатними і почали вмирати ще швидше, ніж їх творець.
І тільки через цю обставину три покоління людей не спроможні дати щось для розвитку суспільства, самореалізуватися. А саме самореалізація окремої людини є мотором поступу всіх, цілої держави. То за що мені любити радянську владу? За її отаку лукаву “справедливість”? І якщо навіть випускники КНУ ім.Т. Шевченка свято вірять, що українське село розікрали не самі ж люди, а якась нечиста сила, то скільки ж мине ще часу, доки суспільство очуняє?
Володимир Ворона
