Галю ніхто серйозно не сприймав. Ба, більше, ніхто не сказав би напевно скільки їй років, якби навіть поставив собі це питання. Галя була такою ж частиною буття, як потріпана життям акація у дворі або як дерев’яний пісочник, в якому вже кілька десятиліть не було піску. Галя була незмінна, як смітник на розі чи гнута поколіннями дітей гірка-ракета, що майоріла десятками кольорів полущеної на сонці фарби.
Одно слово, Галя була міською божевільною.
– О, чалапає, зараз знову причепиться, – незлобливо перекидалися між собою курці на лавці, побачивши її зігнуту і криву, неначе дубова гілка, постать.
Галя завжди ходила у старому пальто з відірваними ґудзиками, підперезана якимсь дурнуватим ременем, взута в чоботи-дутики або шльопанці відповідно до пори року.
– Дра-а-асті, – казала вона тим, хто їй подобався. Якщо ж людина була їй неприємна чи нецікава, Галя йшла повз, спеціально відвернувши голову в інший бік і викручуючи шию так, що на ній аж випинали жили.
– О! Обідилася, чи що?
– Та я вчора трохи напідпитку йшов, а вона у смітнику порпалася, то гримнув. Тепер, бач, Drama Queen в о́бразі.
Вона жила сама в невеличкій квартирі на першому поверсі. Колись давно її отримала Галина мама, яка працювала на будівництві. Ходили байки, що саме на будівництві щось сталося з тоді ще малою Галькою, і хатою відкупилися, щоб якось зам’яти скандал.
– Кажуть, плитою притиснуло випадково. І не одразу побачили. І стала слабка на голову. А так насправді чи вигадують, то вже не скажу, – балакали баби.
Галя збирала і відносила на пункт прийому макулатуру, пластик, а якщо пощастило впнутися перед безхатьками, то і сякий-такий метал. В основному місцеві ставилися до неї доброзичливо, хоча не без того, що й відганяли трохи далі, коли весілля чи щось таке у дворі.
– Ну воно й правда, нащо псувати свято молодим? Дали торта, то хай іде та їсть, а не стовбичить.
Якось на Святого Миколая вночі на двері всіх квартир, де були малюки, Галя повісила святкові чобітки, в яких були цукерки та м’які іграшки. Вона раділа і тихенько сміялася, як чарівник, розвішуючи принесене. А зранку все це побачила в пакеті поруч зі сміттєвим баком. Виявилося, те помітила двірничиха Степанівна і швидко з цим розібралася.
– Хто його знає, звідки ті іграшки та цукерки? Мо’, зі смітника притягнула? – виправдовувалася вона перед людьми. – То я і прибрала далі від гріха.
А Галя сиділа біля смітника з-поміж купи чобітків, перебирала їх і тихенько плакала.
– Ну, чого ти? – Степанівна зрештою підійшла до Галі й присіла поряд на парканчик, – Ну де ти те взяла?
Галя нарочито відвернула обличчя.
– У смітнику ж познаходила? Хіба дітям можна зі смітника?
Галя мовчала. Потім залізла в кишеню плаща і дала Степанівні кілька чеків з магазину. Та взяла й уважно роздивилася.
– От дурна баба, – нарешті видавила вона з себе. – Пробач старій, я не хотіла свято зіпсувати. Переживала, а бач?
Вони говорили довго, аж до сутінків, сиділи вдвох, потім виймали з чобітків цукерки та їли. З неба почав падати лапатий сніг. Пухнасті сніжинки сідали на обличчя Степанівни, яка щось розказувала Галі, а та зачаровано слухала. Через деякий час обидві були схожі на снігових баб, що примостилися на парканчику біля смітника.
Руслан Горовий
