… назад на війну. Кожного з нас тягне назад на війну. Бо війна – це частина кожного, хто там був. Та частина, яку не викреслити, яку не скасувати і не забути. Ніколи. Війна – це інший світ. Світ — страшний, із запахом крові і поту, солярки, кави та цигарок. Світ – просочений димом пороху, палаючої техніки і тліючого в буржуйці вугілля.
Війна – це чорно-білий світ. На війні відразу видно всю крихкість, всю слабкість ситої та сонної цивілізації мирної землі. З першими пострілами в твій бік — 99% проблем перестають існувати і залишається тільки те, що важливо. І тому ти не можеш зрозуміти і прийняти те, що на «гражданці» не військові люди називають «проблемами».
Та хіба ЦЕ проблеми?
Люди, та ви ж через рік і не згадаєте про них, про ці ваші проблеми. Ворог на війні чітко видимий і зрозумілий. Він тебе ненавидить, він стріляє в тебе. Ти ненавидиш його і також стріляєш в нього. Все чесно, 
все просто і зрозуміло. На мирній землі ворог бреше тобі в обличчя, «сцить» тобі в очі з екранів телебачення, посміхаючись тобі ж в обличчя найдобрішою посмішкою і декларує найкращі наміри з рекламних постерів.
Хто є хто – війна показує дуже швидко. Ось друг, а ось побратим. Он те, в погонах — просто чмо в погонах. Он та мавпа в пікселі — аватар. А ось це — КОМАНДИР. А он ОФІЦЕР. А найголовніше — тепер ти знаєш хто є ти. Хто є особисто ти. Тебе, ось того, який пішов на війну, більше немає. Якщо тобі пощастило і ти повернувся живий і цілий, все одно ти повернувся іншим. Назавжди іншим. Але, ким ти є тепер – ти знаєш точно. Ти і тисячі інших, охрестившись вогнем війни, прорубавши дорогу через пекло боїв, отримали свій шеврон [бойового підрозділу], як символ – «свій». Свій — це значить, що твій фланг або твоя спина прикриті.
Мітку «свій» і твою повагу отримали різні люди, різного віку, професій та освіти. І тому тобі складно слухати від дорослого самця фразу-відмазку: «Я не пішов на війну тому що …». Тому що ти знаєш, що у когось з тих, хто був з тобою спина-в-спину в боях, як варіант, було таке ж саме своє «не пішов на війну тому що …», але він пішов. А хтось пішов і залишився там назавжди. На бойовищі. Назавжди.
І навчитися жити поруч з цим всім не просто, дуже не просто. Але найбільше, що гризе і мучить – відчуття незакінченої справи. Ми не закрили кордон, війна не закінчена. Коли гинуть молоді хлопці і дівчата, які не повинні вмирати. Це те, з чим неможливо навчитися жити.
Тому і тягне. Не в армію тягне. Назад, на війну…
Євген Волансо
