Декілька моментів щодо недавнього ракетного удару по Чернігову. Ми живемо доволі далеко від центру, проте вибух я чув. «Приліт, – кажу дружині.- Я пішов, зараз повезуть поранених». І точно, через декілька хвилин завили сирени швидких. Поки дійшов до лікарні, це метрів п’ятсот, перший поранений вже був біля операційної у відділенні.
Швидкий огляд – проникаюче поранення у груди і в гомілку. Рана на грудях заліплена оклюзійною пов’язкою, що аж надувається при диханні. Поранений, середнього віку дядько, скаржиться на задишку і некрасиво хрипить. Знімаю оклюзійку, з плевральної порожнини під тиском виходить повітря через рваний отвір під ключицею. Поранений почав дихати трохи легшее…
Ще раз нагадую всім, хто надає першу допомогу пораненим у груди. Оклюзійна пов’язка ефективна тоді і тільки тоді, коли дренована або декомпресована плевральна порожнина. Чому? Тому що, при пораненні грудної клітки у більшості випадків ушкоджується легеня і повітря з неї потрапляє в плевральну порожнину. Заклеюючи рану оклюзійкою, без декомпресії або дренування, ви переводите відкритий пневмоторакс у закритий, чим погіршуєте стан пораненого, бо повітря з ушкодженої легені починає накопичуватись в плевральній порожнині, в якій зростає тиск. Внаслідок чого наростає дихальна недостатність. Відкритий пневмоторакс – це краще, ніж закритий та напружений! Про це варто знати і пам’ятати! Задренував пораненого, подали в операційну.
Субота, літо, сонце, вихідний – всі мої хірурги і сестри відзвонилися і приїхали в лікарню. Без спонукань і викликів.
Прооперували, повидаляли уламки з легені і гомілки (до речі, якийсь композитний матеріал, дуже легкий, раніше такий мені не зустрічався, хоча уламків ми навитягали з людей доволі багато), позашивали дірки. Наче, все.
Зідрав рукавички і мокрий халат, вийшов до приймального, подивись, як там. А там! Там всі ті, хто і був під час бойових дій. Ну, правда, ті самі люди, що витягли на собі найтяжчі часи початку війни. Знову зустрічають швидкі, сортують поранених, приймають постраждалих. Спокійно, виважено, професійно. Тепло стало на серці. І не від сонця. Дякую вам, друзі, колеги, сестри!
Ну, і на завершення, бо воно вже давно наболіло. Я оце хочу спитать. Ми що, вже виграли війну? Чи взяли Москву? Начебто, ще ні. А чого ж ми тоді живем так, наче вже немає війни? Чому у прикордонному місті проводяться масові заходи? Чому забиті ресторани і нічні клуби? Чому “народні гуляння” перевищили, здається, довоєнний рівень? Зі страху, чи з недолугості? Немає відповіді.
Олег Лузан
