Я таки давня — роблю висновок. Бо пам‘ятаю ще ті похмурі часи, коли на Великдень (у неділю, само собою) в універі влаштовували якісь важливі спорткроси (і о, горе відсутнім!), а у світлий понеділок завуч школи (за сумісництвом секретар парторганізації педколективу) викликала «на розмову» по одному в кабінет учнів, котрих напередодні запеленгувала у церкві на освяченні пасок, старанно занотувавши їхні прізвища у свій червоний блокнотик з витисненими позолотою профілями маркса-енгельса-лєніна на палітурці…
Слава Богу, часи інші. І то віддавна: років тридцять як. А часи ті чомусь так зримо постали у пам’яті лише зараз. Може, тому, бо саме тепер воскресаємо по-справжньому. І нарешті йде у небуття будь-яка мінімальна можливість реваншу ностальгуючих совкофанатів…
Україна воскресає, проливаючи кров, жертва її страшна: сини. Найкращі з синів. Все, як у Бога, котрий сином пожертвував за спасіння людини…
Христос Воскрес… Воскресне Україна!
Марія Чендей-Трещак
