Жінку звуть Тереса, на руках у неї онук Ділан, поруч її чоловік Лусіано і брат Степан. Живуть вони на хуторі, який зветься Нова Україна. Навіть на дуже детальній карті я такої назви не знайшов, але вони так свій хутір називають. Поруч із цим хутором є село Фрам, то там справді є вулиця Нова Україна. І в Енкарнасьоні теж є вулиця з такою назвою. Енкарносьон, це той, що на самому півдні Парагваю, на річці Парані, через яку вже видно сусідню Аргентину.
Лусіано, по-нашому, фермер, у нього 9 гектарів землі, кури, свині, скільки корів він точно не знає, «десь з двадцять». А також у нього є трактор «Фергюссон», увесь реманент для обробки землі та доїння корів.
Побачилися ми з ним уперше в Енкарнасьоні, він туди привіз свій сир, здавав оптом у місцевий супермаркет. Я згодом у них вдома, у тій самій Новій Україні, той сир куштував — смачний. Вони мене не лише сиром — обідом нагодували і випити свого вина дали — одного солодкого, а потім іншого ще солодшого — з власного винограду. Вино мені сподобалося, я пригрозив, що ще раз приїду.
«Приїжджайте, — сказав Лусіано, — в мене його сто літрів». На обід була картопля з м’ясом, «sopa paraguaya», яка виявилася не супом, як я із своїми недолугими знаннями іспанської подумав, а перепічкою з сиром, з отим самим. На десерт господиня подала «smoothie», збиті в міксері заморожені полуниці, ясно, що з власного городу. Морозити їх є куди: у кухні і при кухні стоять три величезні морозилки поруч із таким самим величезним холодильником. У Парагваї без холодильника важко. Два дні тому, коли ми зустрічалися, було 32 в затінку.
Моя іспанська ніяка, спілкуємося українською. Бо, бач, я не сказав, що всі на фото — українці. Мова трохи, як на сьогодні, дивнувата, але все зрозуміло. Усі ці українці народилися і виросли в Парагваї, туди занесло їхніх пра-пра… Звідки саме були ті «пра-пра» вони не знають – «з України». Ну, це я й сам здогадався.
У Парагваї не лише українців, там і росіян багато, зокрема російських німців — з Поволжя, з Казахстану… Лусіано з ними часто спілкується, а мене хвалить: «От коли Ви говорите, то я все розумію, а от тих — не зовсім». У різницю між двома мовами я вирішую не заглиблюватися…
Ті 9 гектарів не виходять в мене з голови: у Європі, щоб родину прогодувати і щоб трохи на чорний день лишилося, треба фермерові гектарів під сто. Як так, що в нього з 9 гектарів — і трактор, і три легкові машини, і ще всяких машин, призначення яких я до пуття не знаю?.. Три врожаї на рік? «Нє, три не виходить, але п’ять врожаїв за два роки», — каже Лусіано. Бо зими-осені нема. Зібрали пшеницю, одразу посіяли сою, зібрали сою, посіяли соняшник… А коли вони достигли — в травні чи в грудні — яка там різниця… Так і дерева — листопад на дворі, тут, у південній півкулі весна, а одні дерева цвітуть, а на інших манго вже червоними боками світять. На базарі повно кавунів — а це ж травень, по-нашому! А які навесні кавуни? Тут є.
І все ж таки 9 гектарів Лусіано малувато. «Якби ще трохи пасовища, то не треба було б корми заготовляти». Я Лусіано розумію: тут череда пасеться на луках цілий рік. Було б лише вдосталь паші, пасовиська. В декотрих господарів — тисячі гектарів. Тому яловичина парагвайська не гірша за всесвітньовідому аргентинську.
«В Україну поїхати не хочете?», — питаю. «Там холодно, мабуть, а я тепло люблю. В мене від холоду рука болить». Він простягає мені від важкої праці скоцюрблену, колись болгаркою розпанахану і тричі оперовану праву долоню. Потиск сильний, селянський.
Віктор Тимченко
