Суспільство

Житє трудне, иноді війни не треба…

Нині два роки, як пішов у засвіти мій шваґро Сергій Сікорський (14 квітня 1961-21 листопада 2020). Можливо, я колись розкажу Його історію. Він все боявся віку 61 з половиною, бо в такому віці померли його дідо і тато; в результаті їх випередив, помер у 59 з половиною. Се був чоловік добрий і лагідний. Коли він вперше і востаннє приїхав з Москви до Франківська (31 грудня 2013-8 січня 2014), то був стримано стривожений.

Але ще жила його мама, якій на Святвечір виповнилося 80 (вона Його і забрала через 5 місяців після свого згасання, — я не дався, але було важко), — тому Сергій ці транспоранти антиянуковичівські сприймав з цікавістю і насторогою.

Коли поїхав, нам було все важче спілкуватися, були тривалі перерви. Але я того не чіпав, розуміючи драму мої жінки. Тещі було легше, вона просто забула, що у неї був син…

Коли цьогоріч найстарша донька Сергія, Анна, названа в честь тещі, яка має сентименти до моєї дружини, оскільки вона її хресна (у Сергія три доньки, наймолодша взагалі нас не знає), — «ляпнула», що ліпше бути хворим, аніж вбитим, — така була її реакція на ситуацію з нашим сином, бо попередню інформацію вона чи зіґнорувала, чи забула, — терпіння моєї дружини трісло (якийсь був хвільм пропагандистський у першій половині 70-х: Трєст, каторий лопнул), — на що я сказав, що і се мине.

Але нині Сергія нема, його кремували, і єдина родина моєї жінки — се я і наші діти. Житє трудне, иноді й війни не треба…

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.