Суспільство

Українці з орківськими «зручностями»

На фото готель «Монреаль» у фламандському містечку Мехелен. На перший погляд цей білий будинок, який затишно зачaївся на березі розкішного озера на околиці міста, може здаватися оздоровчим пансіонатом, будинком відпочинку… На жаль, зараз тут оселилися сум і туга за Україною, туга за своїми чоловіками, синами, онуками, братами, які зараз захищають Україну від російських та білоруських агресорів.

Щоправда ту невеселу атмосферу часом розриває дитячий сміх. Серед біженців війни є тут і чимало українських дітей, від геть манюньких до старшекласників. Трапляються й чоловіки, але це ті, які зуміли втекти з окупованих Маріуполя, Херсона, інших захоплених територій Донбасу і Херсонщини.

Окрім готелю «Монреаль» довкола озера наче гриби після дощу з’являються модульні котеджики. Там також проживають українські біженці. Але, на превеликий жаль, про те, що тут проживають українці, вказує лише прапор України. У переважній більшості звучить… російська мова, інколи ще можна почути східноукраїнський суржик. Але найбільшим для мене здивуванням в українському містечку було почути… румунську. Це роми з бесарабських сіл Одещини.

Варто зауважити, чимало російськомовних українців з числа біженців під час розмови зі мною переходять на українську. Багато біженців вміють чудово говорити українською, але зізнаються, що спілкуватись російською їм… «зручніше». Виключення становлять студентки і люди освічені. Їм просто байдуже, якою мовою спілкуватись. Найбільше поталанило тим, хто володіє англійською і має досвід у вивченні іноземних мов. Вони самостійно, без сторонньої допомоги дають собі раду. Освоюють французьку, нідерландську, знаходять роботу й активно інтегрують в бельгійське суспільство.

Але, чесно сказати, мотивація працювати і допомагати українцям, яким російською спілкуватись «зручніше» з кожним днем зменшується. Отакі справи. Розумію: жорстко, не гуманно, зате чесно.

Ростислав Демчук

P.S.
Цими сумними нотатками я не хотів провокувати негатив. Мені справді не зрозуміла позиція багатьох біженців: “Я вмію розмовляти українською і в українській школі вчилася, але мені простіше і зручніше говорити російською”.

Ось приклад. Жіночка приїхала з під Києва, говорить суржиком. Каже: “Я чула, що тут, у Бєльгії, дуже багато цікавих туристичних місць, старовинних церков, монастирів… От би зібрати наших біженок, дітей, попросити у мерії автобуса, найняти “рускоговорящего” гіда і проїхатись з екскурсією по Бєльгії”.
— А чому вам треба “рускоговорящій” гід, чому не україномовний? — перепитую я.
Ну, рускоговорящій болєє понятний, шолі.

Після цього у вас буде мотивація для подальшого спілкування з цією пані?!!
У мене вона зникла вмить.

А ось іще просто потрясаючий випадок.
В адміністративний центр українських біженців прийшла молода жінка. Представилась вчителькою молодших і середніх класів. Запропонувала викладати дітям українську мову й літературу. Знайшли їй приміщення для занять. Одна із співробітниць мерії запропонувала сформувати клас для дітей з поселення біля озера Неккер. Вона сказала, що там дуже багато дітей і заходилась їх зібрати й привести до класу. Я ж мав їх дочекатись після заняття у бібліотеці Мехелена, провести екскурсію і безкоштовно записати у члени бібліотеки.
І ось, що із цієї затії вийшло… Діти в бібліотеку не прийшли. Точніше, не дійшли. Дзвонить заплакана вчителька-волонтерка і каже, що то насправді діти ромів з Одещини, які розмовляють лише румунською мовою. Серед них є навіть 16-літні, які жодного разу не були в школі і не знають жодного українського слова. Старші трохи знають російську. До бібліотеки не дійшли, бо по дорозі розбрелися по магазинах…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.