Сидіти на лаві в скверику в центрі міста означає, що життя для тебе зупинилося. Тобі лише здається, що ти у вирії подій. Насправді — ти на узбіччі дороги життя. Воно йде повз тебе, без тебе і часом поперек тебе. Тобі вже навіть в інтернеті немає що робити. Ні, ти бачиш життя, воно ось тут поруч, ти навіть можеш до нього доторкнутися. Але не більше .
Участі в ньому ти вже не береш. Воно не твоє. Воно вже чуже. Ти можеш, правда, привернути до себе увагу. Якщо стати на вулиці і довго дивитися на небо, то багато інших людей зроблять те саме. Але зробивши це, вони підуть далі жити, а ти знову безпорадно сядеш на лавицю, яка стоїть на узбіччі.
І будеш удавати, що живеш. Лиш удавати.
Раніше в Чернівцях у ЗАГСі існувало страхування шлюбу, тобто шлюб розглядали як нещасний випадок. Тепер твій нещасний випадок — життя. Але від нього страховки не існує.
«Блін»
Він ніколи не говоритиме в телефон, йдучи вулицею. Навіть якщо йому зателефонувати, він слухавку не візьме, бо слухає лише місто і себе в ньому. Він ніколи не позичає гроші і нікому іх не пропонує. Він ходить в магазин зі своїм пакетом. Його нічого не зваблює — ні гарні дівчата, ні слава, ні гроші.
Для жінки в Чернівцях поміряти гарне і не купити — все одно, що для чоловіка налити і не випити. Він може таке. Тотальний несмак і бездоганна довкола вульгарність його не зачіпають. Він байдужий до них. Він ніколи не хотів виглядати молодшим чи гарнішим. Він такий як є.
Чорна білизна збуджує його лише тоді, коли вона чорна від самого початку.
І тут задзвонив телефон.
Він взяв слухавку, бо сидів удома за столом.
— Ало, це хто?
— Зваба і спокуса!
— Блін, як ви весь час взнаєте мій номер?
Володимир Килинич
