Запитань без відповідей. Сподівань і намірів. Вересень стійкості та непохитності вже прийшов. Тихо і просто. Минув останній день спекотного, неспокійного літа, з яким так розчулено прощалася дітвора. Але порядний календар дав ще один день на відпочинок та підготовку до школи.
Лише тепер ми глибинно зрозуміли, яке це гірко-солодке слово — Незалежність. Побачили, у яких мерзотників та варварів її виборювали попередні покоління українців. Незалежність — це дім, це палац моїх і ваших дітей. Без Незалежності ми бездомні, ми безкрилі… Незалежність – це те, що зрозуміле само собою, адже, попри всі глобалізації, і далі є сусіди, з якими шкодуєш, що живеш не на острові…
Тільки-но починає лебедіти досвіток ніжним крилом, я схоплююсь із ліжка, хутенько вдягаюся, на скору руку виписуюсь із готелю, ловлю ще сонне, прив’яле з ночі таксі на безлюдній вулиці – і женусь, як оглашенний в Тюменський аеропорт. А в душі вир вирує, а в думці колотиться одним-єдине сподівання: сьогодні, нарешті, прорвуся в омріяну Арктику!
в який було вкладено купу сил в альпійських луках, так і залишився власне генеральною репетицією, а не отримав вигляд осмислено завершеної вистави. Його не врятувала генеральска тусовка перших державних осіб, омріяна міністром закордонних справ Швейцарії Ігнаціо Кассісом, що першим кинувся збирати високопосадовців по світу, почавши візити з Пекіна.
Каламутний, як на мене, саміт. Російська преса, як удома. Президентка Швейцарії поспішає з проросійськими анонсами… Що ж, режисура путіна виразно пробивається білими нитками через камуфляжну тканину цього гібридного плану із сумнівними зисками для України. Вчорашня, типу жорстка, його заява — гра на випередження і теж частина загальної димової завіси. Не вірите? Запитайте у папи Римського.
В 1962 році Еліас Канетті опублікував свою відому книгу «Маса і влада», в якій стверджував, що параноя є невід’ємною рисою влади і кожен правитель (особливо після восьми-десяти років перебування біля керма) неминуче страждає на це психічне захворювання. За минулі півстоліття численні дослідження повністю підтвердили його правоту.
Сидіти на лаві в скверику в центрі міста означає, що життя для тебе зупинилося. Тобі лише здається, що ти у вирії подій. Насправді — ти на узбіччі дороги життя. Воно йде повз тебе, без тебе і часом поперек тебе. Тобі вже навіть в інтернеті немає що робити. Ні, ти бачиш життя, воно ось тут поруч, ти навіть можеш до нього доторкнутися. Але не більше .
