У Фейсбук часто можна побачити фото 1960-х з Ірану, на яких бачимо іранських жінок без чадри. І люди часто пишуть у коментарях, який це був прекрасний час, коли Іраном правив шах, і як усе змінилося на гірше після революції 1979 року й приходу до влади Хомейні. Однак це зовсім не так.
В Ірані ніколи не було демократії, про елементарну соціальну справедливість там не можна було й мріяти, а монархія (хай вона була зорієнтованою на Європу) ніяк не може бути прогресивним устроєм та ще й у 20 ст.
Мені досі не доводилося читати у наших ЗМІ про романізовану біографію відомої іранської поетки Форуг Фаррогзад, яку написала Джазмін Дарзнік. Остання виїхала з Ірану до США, коли їй було 5 років. Форуг була не тільки поеткою, була вона також режисеркою, зокрема їй належить фільм “Темний будинок” про притулок для хворих на проказу. Цей фільм високо оцінив Бертолуччі.
Біографія Форуг, яка народилася у 1935 р. й загинула в автокатастрофі у 1967 р., дуже драматична: розлучення із чоловіком, неможливість спілкування з сином, психіатрична клініка, висміювання її поезії й водночас таємне захоплення нею серед молоді і жіноцтва, 
зустріч із відомим режисером Голестаном, який увів її до кіна.
Форуг була не просто феміністкою. Форуг прагнула довести, що і поетка, і жінка в Ірані — це передусім людина. Ці слова вона написала в листі своєму батькові-полковникові, який від неї фактично відрікся, але визволив із тюрми.
Хоча Іран вважається країною поезії Гафіза і Румі, квітів і солов’їв, жорстокість іранського суспільства — це якийсь морок. Як люди можуть миритися з цим мороком? Союз Ірану з Росією, як на мене, пояснюється, оцією масовою жорстокістю, нездатністю організувати власне життя на принципах поваги до людини і її прав.
Іран із Росією єднає також жахливе лицемірство, зокрема релігійне. Вірші Форуг нині читають як пророцтва, які здійснилися після революції 1979 року. А це її фото.
Роксана Харчук
