Моя баба Марта читала одну книгу все життя – Псалтир. В дозвільну хвилину діставала з вишитої тайстрини, розгортала, водила пальцем по затемненому часом папері, ворушила губами. Прочитувала кілька сторінок, закривала книгу, гладила потріскану палітурку і тихо проказувала: «Словом убираємося, Словом укриваємося, Словом скріпляємося!» І бережно вертала книгу в полотнину.
А наступного дня розгортала знову.
Я ніколи не бачив, аби вона щось писала, тільки в Псалтирі між кафізмами були її позначки-рядки хімічним олівцем:
«Сю піснь співати з душою».
«Туй ревати (тут плакати)».
«Туй радоватися».
«Туй поклонитися».
«Туй передихнути».
«Се перечитати двічі-тричі».
«Туй розважити в тишині серця».
«По сьому пом’янути тих, ко вже нігда сього не вчує».
Баба Марта вчила мене, малого, грамоти за цією книгою. Я слухав, вдивлявся в бліді літери, теж значуще ворушив губами, але мене більше цікавило, хто і як це міг так написати. Щоб воно і усмішку засвічувало, і витискало сльозу, і влагіднювало серце…
Мирослав Дочинець
