Блаблакар на Львів.
Вася з Закарпаття. Бус. Вікна глухі.
Повітря як у акваріумі. Кондиціонер не працює. О 6 ранку динаміки бухкають так, що бус підстрибує в такт музики.
Донька крутиться, не може заснути, гукає:
— Пане Василю, у вас задні динаміки не відключаються?
— Ні. А що, заважає?
— Так. Хочеться поспати.
— То спіть, — безтурботно каже пан водій і їде собі далі.
«А ти мо-о-й, а я нє тва-а-я! Пацелуй мєня, пацелую тєбя!». Реве 10 хвилин московська попса. Реве 30 хвилин. Інші пасажири мовчать. Мабуть, їм подобається. Стримуюся з останніх сил.
— Пане Василю, у вас є інша музика, ніж московська? — питаю.
— Нєа! — радісно каже пан. — А у вас є щось інше? Давайте флешку, я поставлю.
— Ні, в мене немає, — заскочена зненацька пропозицією водія. — Якби я знала, я б підготувалася.
Пан водій стенає плечима. Мовляв, немає флешки, хто ж вам винен. Бус продовжує вібрувати у такт музики, у такт бусу вібрує голова.
«А ти мєня нє любішь, а я тебя люблю. А ти мєня забудєшь, а я сєбя убью-ю-ю».
Інші пасажири мовчать.
Спокійно. Спокійно…
У катуваннях проходить ще одна година.
Житомир.
Висаджуємо пасажира. Пан водій намагається дістати багаж. Безцеремонно витягає мою чистесеньку стильну яскраво-червону сумку, з якої я зазвичай пилинки здмухую, витягає, як мішок картоплі, ставить її сторчака на дорогу, сумка перекидається догори ногами в пилюку, цокнувши, ноутбуком, який лежав у сумці зверху на речах, об узбічний бордюр. Зверху привалює сумку чиїмось чемоданом, який побачив багато поїздок на своєму віку. Згори кладе ще щось… Озираюся на ту купу і на мить відбирає мову.
Вибухаю.
Кажу про ноутбук, кажу про охайну дорогу сумку. Що сумка, м’яка зверху, має ручки і пластикове дно знизу з ніжками. Що сумку за ті ручки ставлять на ті ніжки. Що вона не повинна валятися догори ногами в пилюці. Що цю зручність спеціально придумували люди… Кажу, що це не мішок з будівельним сміттям. Завершую гнівний спіч вимогою, щоб вимкнув свою довбану музику, бо я не знаю, що з ним зроблю.
Слава Богу, пасажири мовчать.
— Та я що, та я що, — виправдовується Василь, — я ж не знав, що у вас там ноутбук.
На кілька годин музика вимкнена.
На під’їзді до Львова, знову вмикає російську попсу. На черговій зупинці підходжу.
— Ви повинні переді мною вибачитися, — каже водій. — Ви на мене накричали.
Дивлюся на нього. Розмова про сумку, яка не мішок картоплі і тому потребує бережного ставлення, була для нього все одно, що розмова про квантові поля в адронному колайдері.
Навпроти донька ледь ворушить до мене губами:
— Мам, воно тупезне, не трать нерви.
— Мені шкода, — кажу йому, — що ви не розумієте таких елементарних речей. Ви слухаєте московську музику і навіть не замислюєтеся, що спочатку московити прийшли до нас зі своєю музикою — і ми не помітили, як вона стала наша. Потім московити прийшли до нас зі своїми пушкіними і достоєвськими — і ми не помітили, як вони витіснили наших письменників. Можете назвати когось окрім Шевченка? Не напружуйте мозок, питання ритричне. Потім вони прийшли зі своїми фільмами — і ми стали одін народ. А потім вони прийшли до нас із танками. Ви продовжуєте слухати їхню попсу…
— А при чому тут я! То співаки співають.
— Боже! — хапається за голову донька — Все, ми виходимо!
Питаю в нього:
— Де ви тут бачите співаків? Покажіть мені! Є ви і я. Це ви своїми руками вмикаєте ту музику. Де співаки в цій ситуації?
— Але ж вони її співають!
Залізна логіка.
Ми вийшли на окружній.
Далі їхати було несила. Щоб доїхати до кінцевого пункту, викликали таксі.
Скільки ж іще отаких тупезних «українців» носить українська земля! Ні, не путін винен. Оце українське бидло, яке розмовляє українською.
І ми винні.
Я винна, сподіваючись на якесь розуміння. Делікатно заходимо здалеку. Натякаємо. Терпимо. Чекаємо, що дійде.
А треба одразу межи роги. ОДРАЗУ. Та так, щоб раз — і назавжди.
—————–
Це все не про водія насправді, а про нас. Про бидло і про терплячих.
Лариса Ніцой
