Моїх вчительок є зараз троє — Євдокія Іванівна Черниченко (російська мова і література), Галина Михайлівна Багута (хімія) і перша вчителька Ніна Дмитрівна Лазаренко. І, знаєте, це так приємно знати, що при моєму немолодому віці ще є вчителі, що мене навчали. Якось надійніше з ними… Євдокія Іванівна щойно відзначила 87-річчя. Вона викладала мову та літературу нашого ворога і, може, завдяки їй я й знаю їх непогано.
У радянській школі російська література була цікавішою за українську, і це формувалося зверху свідомо — з нашої літератури підбиралося у програму всяке відштовхуюче ідеологічне сміття, що відскакувало від 
молодих умів і душ, а з російської — те, що інтригувало, зацікавлювало.
Як при цьому було лишитися українцем — не знаю, але ми лишалися. Може, ще й через те, що Євдокія Іванівна взагалі то говорила українською (родом із Браниці на Бобровиччині) і ми бачили підсвідомо де своє, а де чуже.
Мені пощастило погостювати в Євдокії Іванівни в Одесі, де вона живе у дочки, і доки не було зятів — почув багато шкільних секретів, про які я й не здогадувався, адже у вчителів було своє життя… Але секрети на те й є, щоб їх не всім розповідати.
Зараз Євдокія Іванівна читає мою книгу “Титли і коми”, де є багато і про російську літературу. Знаю, що буде предмет для нашої дискусії, хоча ще від першої моєї книги “Акурайку” вона визнала право оцінювати Пушкіна, як ідеолога московської агресії — вчителі у часи свого навчання також не знали всього того, що можемо знати ми… У всякому разі сподіваюся, що таки не “двійку” отримаю за книгу…
Здоров’я Вам, Євдокіє Іванівно! І маю одне лише прохання до Вас – дочекайтеся Перемоги!
Василь Чепурний
