Стояла найніжніша золота осінь. Ми неспішно йшли лісовою двоколійкою. Тоді ще всі просіки в Пущі-Водиці були такими двоколійками: лісгоспівські машини ледь намічали дві паралельні стежки, а грибники й лижники підтримували ті стежки в ідеальному порядку.
Їздити в лісі персональними авто в ті часи нікому й на думку не спадало.
Я як голова експедиції йшов попереду лівою стежкою, а правою – дружина з сином. Заворожений лісовою казкою, я не зразу почув велосипедиста позаду.
– Слышь, красавица, скажи своему ёбарю, пусть с дороги сойдет!
Може він і сигналив, а я не чув, хоча навряд чи, бо в таких Шукачів Шляху зазвичай не те що дзвінка, а й щитка на задньому колесі немає, але факт залишився фактом: вирішальний сигнал він подав голосом і чомусь не мені, а дружині. Може, вирішив, що я глухий.
Я ступив два кроки вбік, і Воїн Світла покотив далі. Я почав був думати, чи не слід було мені дати йому по пиці, але тут у драматургію втрутився наш чотирирічний син:
– Мамо, а хто такий йобар?
– Це ти в батька спитай, він краще знає.
– Тату, хто такий йобар?
– Труженик, – кинув я недовго думавши.
Стало знову тихо.
Силует велосипедиста ледь мрів у далекому серпанку просіки. Всяк думав про своє: я все терзався, ніби щось зробив не так, а, може, чогось не зробив ніяк; дружину душив сміх; а син, шанобливо поглядаючи на мене, нечутно ворушив губами – смакував нову перлину народної мови.
А як би ви повелися на моєму місці, братця-мужчини?
Василь Триліс
