Суспільство

Великий Голод і постгеноцидні травми

Я не можу їсти гречану кашу, від однієї думки про це починає нудити. Це тому, що в дитинстві мама перегодувала мене нею. Мама примушувала мене з’їсти все, що було на тарілці. Жахливо, але і я точно так чинила зі своєю донькою – примушувала з’їсти все…

Це називається ПТСР – нині у хлопців і дівчат, які пройшли війну, він є – посттравматичний стресовий розлад.

А у мільйонів українських сімей це – постгеноцидний стресовий розлад. Це психотравми людей, які пережили Голод-33. І вони, ці травми, передається із покоління в покоління. Але вірю, що моя донька вже не буде примушувати їсти все, що є на тарілці, мою онуку Уляну…

Дуже важливо, аби ми не розповідали це один одному, не створювали якусь постгеноцидну масонську ложу, яка буде жити лише у віртуальному просторі соцмереж. Мене не потрібно переконувати в тому, що геноцид українців, який знищив десять мільйонів, був насправді. Це очевидно. Це потрібно говорити тим, для кого тема Великого Голоду — чужа, незрозуміла і далека.

І таких в Україні – досі дуже багато. І говорити, насправді, маємо не ми, а державні лідери — системно, грамотно і вражаюче, а не оці от пластмасові віночки і фальшиві сльози, які я бачу з року в рік…

І ще я дуже хочу, аби сьогодні свічок у вікнах було багато. Бо останніми роками їх я майже не бачу. На жаль. Але невинні душі тих, хто вмер такою страшною голодною смертю, їх дуже-дуже виглядають з неба.

У тексті – малюнки мого улюбленого Жори Ключника, який бачить життя так, як не багатьом дано. Один з них зветься «Коренноє насєлєніє»……

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.