Цього року помер мій далекий голінський родич Дмитро Леонтович Пащенко 1922 року народження. Останнім часом жив у дочки в Соснівці під Конотопом, і ми мали домовлену ще 10 років тому зустріч. Аби він розказав мені докладно, де ховали людей, убитих голодом у Голінці Дмитрівського району Чернігівської області.
Пам’ятаю, ще малим хлопчиною, як мама з татом розказували про страшні голодовки. Проте глибинне усвідомлення і масштаб трагедії прийшли набагато пізніше, уже в зрілому віці… Сьогодні з сім’єю, як і більшість українців, ми також запалили скорботну свічку, промовили вголос «Отче наш», помолились за упокій душ, невинно замучених одвічними і лютими катами України…
Мої дідусь і бабуся по татовій лінії походять з Миколаївщини (село Бондарівка Веселівського району), бабуся по маминій — з Вінничини (село Болган Піщанського району). І всі вони розповідали, що голод 1932-33 років був настільки страшним, що навіть вони, діти, очікували на смерть… Бачили померлих і розуміли, що так, напевно, буде з ними…
Прийшли на сусідську землю і забрали її собі. Прийшли до мирних людей і, назвавши їх братами, перетворили з хліборобів на хліборабів. Прийшли на готовий хліб і, назвавши хлєбом, відібрали його.
Я не можу їсти гречану кашу, від однієї думки про це починає нудити. Це тому, що в дитинстві мама перегодувала мене нею. Мама примушувала мене з’їсти все, що було на тарілці. Жахливо, але і я точно так чинила зі своєю донькою – примушувала з’їсти все…
Опухлі трупики дітей і дорослих. Немало випадків божевілля і людоїдства. Мільйони закатованих голодом. Мільйони понівечених доль, що вплинули на майбутні українські покоління. Панування страху і стратегії виживання як форми щастя, жах рідної мови, що почала асоціюватися із нещасними селянами, що тікали у великі і байдужі до них українські міста, щоб знайти там смерть…
