30 рочків тому в мальовничому куточку України на Поділлі звеніло, гуділо, гриміло гарне дійство — весілля Файфур.
350 (!!!) гостей було розсаджено під наметом (у нас казали – шалашем), який будувався за тиждень до торжества.
Усе, що ще недавно квікало, мукало, кукурікало зараз вже парувало неймовірними запахами на святковому столі.
Відкопувалася перед тим із землі в скляних бутлях горівка. Як розливали її по келішках, то всі дядьки аж сіяли, дивлячись, як вона виблискує на поверхні своїми пацьорками.
Цілий грузовик, було доставлено пива «Жигулівського», сітра «Дюшес» і не одну бочку з квасом.
Доземно вклоняюсь і вклоняюсь своїм батькам.
Бо вони, сільські трударі, дуже хотіли зробити наймолодшому синові найкраще весілля, і у них усе вдалося.
За столами все шуміло, глендзало і прицмокувало, а на великому майдані перед хатою «різав» духовий оркестр!
А в самий розпал (у нас казали – разгар) події пішов дощ. І то не дощ, а злива!!! Хто реготав, хто не звертав уваги на дощ і молотив смакоту на столах далі.
А от жених, то розстроївся капітально. Але старі цьотки врозумляли: «Сірожику, то чого ти такий дурний! Таж тішся, бо файний дощ — то до богатства!».
«Лупила» музика, танцювало все весілля до впаду. Болоття від капців розліталося на всі боки…
І так було два дні.
Третій день — законна складчина, і з піснями, які розливалися до опівночі на весь Сиворівський яр. Ну, а поправка — то тягнулася ще тиждень.
Моя дружина, моя Ірина, вона — моя свята!!!
Неймовірна краса і багатство душі робить життя повноцінним. Наших троє синів і самі вже зараз створюють свої сім’ї. А я своїй дружині частенько кажу: «Терпи- терпи Іруся, бо ж могло попастись тобі, ще гірше, ніж я!».
А в її очах бачу: «Та куди вже гірше!».
Слава Господу за все!!!
Сергій Файфура
