Згадалося. В бутність мою винаймання колись чужої хати послав дідько сусідів поверхом нижче – він і вона, хоч насправді воно і воно років близько 30-ти кожне. З чого жили – невідомо, але вічний сморід маріхуани з балкона, гучний музон 24/7, майже щоночі – гості з бухлом і танцями. Стіни картонні, 0 звукоізоляції, як у більшості американських житлових комплексів. Потвори, досі ненавиджу.
Ми просили, вмовляли. Сварилися, викликали поліцію. Глухий номер; «а шо, маємо право! а шо, ми хіба у вас вдома Леді Гагу врубали?» і т.д.
Пішли скаржитися до менеджерки, гладкої байдужої баби. Вислухала з підкреслено роздратованим виразом писка, процідила крізь зуби «дуже шкода». («Ми глибоко стурбовані», дежавю). Пообіцяла «вжити заходів»; нічого не змінилося. («Пекельні санкції», дежавю-2). Після чергового звернення порадила «замість скаржитися, спробували б з тими двома подружитися. І проблем не було б». В проєкції на глобальні реалії – чого би вам, українці, не погодитися на «денацифікацію» та інше від диких сусідів? «І проблем не було б»!
«Може, краще виселити тих двох? Весь будинок від них потерпає» , – кажемо нашому ООН, тьху, менеджерці. «Нема як! Гроші… Виселити легко, а на їхнє місце посеред року нових квартирантів знайти важко. Хоч мене, звичайно, турбує ваш дискомфорт».
Ми переїхали до іншого помешкання в іншому кварталі, там було спокійніше. А через рік прочитали в місцевій газеті про велику пожежу саме в нашому колишньому будинку. Дивом не згорів ніхто, хоч кілька людей з опіками звернулися за допомогою. Займання сталося, бо в одній з квартир обкурені “в хлам” господарі забули вимкнути на ніч динаміки з музикою, а там проводка гнила. Чомусь у мене 100% певності, що то знайомі «господарі» були.
Менеджерку з роботи поперли. В будинку треба було заново відбудувати кілька поверхів.
А спогад до того, що така вже qoorеvська західна ментальність: на першому місці гроші, й чхати хотіли, з кишені якої наволочі надходять. Ще більше чхали, якщо наволоч ускладнює комусь життя. Допіру, коли під їхньою ж дупою розпалить багаття, тоді починають чухатися. Раніше ніяк.
В глобальному вимірі – та сама історія. Одне «втішає» – із сучасними темпами західної «стурбованості» російською війною в Україні, не лише в нас запалає вже скоро. І тоді, нарешті, візьмуться гасити пожежу і вгамовувати наволоч. Може, навіть з посад когось позвільняють.
Людмила Пустельник
