Оці мої дилетантські (як називають їх професори-мовники) роздуми щодо одної з причин вимирання української мови в Україні були видрукувані ще 2009 року в тижневику «Слово Просвіти» за 16-22 липня під назвою «Унадився журавель до бабиних конопель». Я тоді сподівався на виважену, спокійну і вдумливу полеміку, але, на жаль, конструктивної розмови не відбулося – лише звинувачення й заперечення.
(Іван Ющук «Слова-зозуленята», «Слово Просвіти», число 30, 2009 року; Олександр Пономарів «Чистіша від сльози вона хай буде…», «Слово Просвіти», число 31, 2009 року; Євген Фалендиш «Поза власною мовою немає народу», «Слово Просвіти», число 35, 2009 року).
Останній із опонентів, мабуть, щоб нагнати на читачів побільше жаху, навіть зарахував мене до «загону вишколених відомими спецслужбами «мовників», що оформлятимуть… двомовність…».
Але усі ті звинувачення нехай залишаються на совісті професорів. Засмучує інше: більша частина їхніх заперечень щодо моїх роздумів зовсім непереконливі, а іноді просто нелогічні.
Ось моя стаття, яка викликала колись в учених таку негативну реакцію (подається із деякими правками, доповненнями та моїми коментарями до тверджень опонентів-мовознавців).
***
Знаю, що торкаюся теми надзвичайно болючої і, оприлюднюючи свої думки щодо живої української мови, яку більшість учених мовознавців уперто обзивають суржиком (бо суржик, на моє переконання, це дещо інше, аніж те, про що піде мова далі), я свідомий того, що накличу на свою голову «прокляття» учених лінгвістів, але треба ж комусь сказати й про це.
Боляче спостерігати, як, попри голосну, безкінечну і пустопорожню балаканину про нашу наймилозвучнішу в світі, калинову і солов’їну українську мову, вона вперто, невпинно й невідворотно витісняється з усіх сфер життя, починаючи від вулиць, магазинів, навчальних закладів, спорту, медицини, газет і телебачення і закінчуючи науковими інститутами, комп’ютерами, Інтернетом, високими технологіями… Та що там говорити про високі технології, коли люди в селах, – а село, як відомо, споконвіку було форпостом мови, її хранителем і джерелом, – навіть у селах молодь сьогодні стала соромитися говорити українською, бо вимовивши слово «поняв» чи «нада», зразу ж буде звинувачена у суржикізації і осміяна професора ми мовниками. Чи не є це одною з причин відмирання живої ужиткової української мови і заміна її московським діалектом? Кажу живої, бо казенна, офіційна, літературно-книжна ще існує, але чи довгий її вік? Коли люди перестають користуватися рідною мовою в побуті, то ніякими заходами її не збережеш, доля такої мови невтішна.
У нашій свідомості навіки вселився комплекс меншовартості і під його тиском навіть провідні українські мовознавці багато з того, що є нашим, стародавнім, рідним швидко й бездумно зараховують до суржику, до кальки з російської і піддають ганьбленню. Наприклад, слово «родителі». Глибинне наше українське слово, що вказує на батька й матір, які тебе породили, з чиєїсь забаганки обізвали «русизмом» (читай «росіянизмом», на що наголошував ще Іван Франко) і геть викорінили з літературної мови. Як, до речі, і слово «врем’я», хоч воно й внесене до словників. Тож витісняється поволі з розмовної мови всеохоплююче «лихе врем’я» – «лихою годиною», і замість «родителі» мусимо казати «батьки», від слова «батько», ніби народжені ми двома батьками, а не батьком і матір’ю.
Чому ми так боїмося того русизму, тієї кальки з російської? Нехай росіяни бояться кальки з української, бо переважна більшість слів у їхній мові таки наша, українська, чи староруська (що теж українська, бо поцупив у нас Петро І триста років тому назву «Русь»), чи ще далі – праслов’янська, трипільська, санскрит. Ми ж чудово знаємо, що нам десятки тисяч років, а їм якась тисяча. То хто кого повинен боятися? І чия мова є діалектом?
Але не хочу, щоб хтось подумав, що пишу це на захист суржику. Я його так само зневажаю, як і всі інші, хто відчуває себе українцем. Просто хочеться, щоб ми хоч у цьому питанні перебороли в собі оту вкорінену меншовартість і замість оборонної, пасивної мовної політики, зайняли агресивну, замість вічного оплакування та постійних заклинань, що наша мова найкраща, перейшли нарешті у наступ і забрали рідні, ключові слова, які подарували іншим мовам. Бо якщо ми й надалі будемо смиренно віддавати усі мовні перлини росіянам чи ще комусь іншому, (загляньте в старі, та й новіші теж, етимологічні словники української мови – таке враження, ніби ми наймолодша нація в світі, майже усі слова, якими користуємося, виявляється, запозичені нами якщо не в Росії, то у Франції, якщо не в Німеччини, то в Польщі), коли так піде й надалі, то скоро залишаться українці зі своєю мовою, як з обпатраною куркою. Росіяни ж, наприклад, спокійнісінько випатрошують усе, що, на їхню думку, корисне й вигідне для їхньої мови, і ніхто навіть не подумає заїкнутися, що це калька з української.
В українській мові: «прати», «прання», «прачка», росіяни ж нагло позичили собі лише «прачку» і навіть не почервоніли. І в них тепер наша прачка стіраєт. Ми говоримо «лікар», «лікарня», «лікувати», а у них «врач» у «больніце», але «лєчіт», бо так їм закортіло. Мовчки переінакшили наше «лікувати» у «лєчіть» та й по всьому. І не бояться українізмів. І кажуть, що їхня мова – першоджерело. А Володимир Даль писав: «Я доселе не нашел ни одного малорусского слова – от которого не было бы в великорусском производных».
Читав колись давно у «Сільських вістях» статтю вчителя, який радив новоутвореній нашій державі взяти на озброєння чисту українську літературну мову, «відпрацьовану до досконалості і відшліфовану до блиску науковцями-філологами, редакторами, письменниками і партійним контролем». Чи не правда, виникає посмішка: натомість, щоб узяти за основу живу народну мову, нам рекомендують відшліфувати її до блиску науковцями, зрафінувати, вихолостити, обрізати животворні джерела… Ті люди, які колись творили мову і які, до речі, її творять й тепер, не мали ніякої філологічної освіти, не знали ніяких лінгвістичних правил, вони просто жили і спілкувалися справжньою, народною, прабатьківською мовою, іноді всмоктували іншомовні слова, вивіряли їх і залишали, якщо ті відповідали потребам, іноді винаходили нові, або надавали інших значень та відтінків уже відомим. І від цього мова була багатою, смачною, свіжою, здоровою, вона іскрилася, струменіла живими потоками.
Мову не можна прокип’ятити і тримати законсервованою в трьохлітровій банці. Вона там скисне. Мова – ріка, вона тече куди їй заманеться, а якщо на її шляху учені споруджують греблі, знищують джерела чи намагаються спрямувати в інше русло, вона або затхнеться в болоті, або ж прорве ті греблі.
Уже більше тридцяти років минуло з тих пір, як Україна отримала незалежність, а ми ще й досі не маємо ніякої державної мовної політики – лише істеричні крики «рятуйте!» або зачумлене самозомбування: «наша мова калинова!». Ми вже до того заговорили цю тему, що вона не викликає в людей ніякої реакції. І чомусь завжди шпетимо народ, він, мовляв, не хоче вивчати гарну, чисту українську мову. І чомусь завжди ставимо на протилежні береги літературну мову і мову народу, живу, побутову мову, так, нібито це якісь 
ворогуючі сторони? І чомусь завжди намагаємося «підтягнути» простий люд до мови «правильної». А хто сказав, що вона така вже правильна, ота, затверджена в кабінетах і вписана в словники?
Людей ніхто й ніколи не змусить говорити прокип’яченою мовою, і що більше ми будемо їх силувати це робити, то більше їх буде відрікатися від неї взагалі. Процес мовотворення має бути зворотним: не вчити народ, а вчитися в нього, не нав’язувати людям відібрані, висушені і передерті на жорнах мовних інститутів слова й звороти, відкидаючи при цьому все, що не проходить через псевдонаукове решето, а прислухатися до простих людей-мовотворців і не боятися узаконювати, вносити у словники ту мову, якою споконвіку балакали, балакають і будуть балакати наші люди!
Бо люди кажуть – «нада». «Мені нада сходити до Параски». Оце: «нада» та ще десяток-другий подібних слів викликають у наших редакторів та учених мовознавців буквально лихоманку, тіпаницю, червоний висип по всьому тілу. І як же ж вони тільки не обзивають ті бідні слова – і покручами, і суржиком, і мовним сміттям, і найголовнішим звинуваченням – русизмом, калькою з російської… «Калька з російської» – це як вирок сумнозвісної «трійки», після нього – розстріл!
А люди кажуть – «нада!». І нехай вибачать мені всі редактори разом із професорами взяті, але росіяни не говорять «знадлива, принадлива дівчина». Немає в них такого вислову. А принадлива вона чому? Бо вона мені нада! У російській мові немає слова «принада». А українці нею принаджують рибу, бо вона рибі нада. Українці співають: «А тютюн та люлька козаку в дорозі знадобиться!». Вони йому будуть нада у поході, тож і поміняв Сагайдачний на них жінку, яка в поході ні до чого. Росіяни не мають таких слів, як «понадився», «занадився», «унадився». А чого, скажіть мені, «унадився журавель до бабиних конопель»? Мабуть, через те таки, що вони йому дуже нада ті коноплі! То чиє ж воно слово «нада»? Російське чи українське? І хто в кого його позичив?
Професор О.Пономарів у своїй статті каже, що воно не наше. Але мене (за словами Пономаріва – новоспеченого етимолога) його докази не переконують. Учений пише, що слова «принада», «унадився», «принадливий» походять не від слова «нада», а є похідними від дієслова «надити». Отакої! А дієслово ж надити, що тоді означає і від чого походить? Я ж, мабуть, наджу, бо те, що я наджу, мені нада? Чи ні? Чи не нада воно мені тисячу років, а я просто наджу його та й усе?
Доводи ще одного мого опонента пана Є. Фалендиша не дуже відрізняються від уже наведеного. Він так само думає, що слово «принада» походить не від «нада», а «має свою кореневу спільність… з уживаними ще в ХІХ столітті «надобний», «знадний» зі значеннями «красивий, чарівний, привабний». Дивно, тоді виходить, що Сагайдачний поміняв жінку на тютюн та люльку лише тому, що тютюн та люлька красиві, чарівні? Та ні ж, пане професоре, просто «надобний», «знадний» одного кореня з «нада»!
Інший мій опонент, професор І.Ющук просто боїться, що ці «слова-зозуленята» (то були покручі, суржик, мовне сміття, а це ще й зозуленята): «нада», «криша», «поняв», «врем’я», «тоска» та деякі інші геть витіснять слова синоніми, які, на його думку, кращі, рідніші, влучніші. Ну, якщо ті синоніми кращі й влучніші, то чого їх мають витіснити гірші? Думаю, що й це не дуже серйозний аргумент і побоювання тут даремні. Треба просто узаконити, дозволити жити і тим, і іншим. Хто говорив «треба», той спокійнісінько й говоритиме «треба», а сільська тітка, як казала «нада», так і казатиме, але тоді вже ніхто не буде шпетити ту тітку за те, що вона неук.
Чого українська мова має таке слово як «поняття», чому ми можемо казати «понятійний апарат мови», «поняття вартості», а от від однокореневих і рідних слів: «понятно», «поняв» – відрікаємося? Прості селяни не кінчали ніяких вищих учбових закладів, але у них у крові живуть прадідівські мовні гени, вони в підсвідомості, десь ще тією далекою родовою пам’яттю помнять ці древні, рідні, близькі їм слова. Так-так, саме «помнять», бо чому ж тоді «пом’янути не злим тихим словом», «поминальні дні». Слова «поняв» за твердженням Є. Фалендиша, в українській мові взагалі не існує і говорити про це нічого. От не існує і все тут! І нехай собі мільйони українців споконвіку користуються ним, але його немає та й годі. Отакий вагомий доказ у професора: цього не може бути, бо цього не може бути ніколи!
Чому заперечуємо слово «криша»? Чого німецьке «дах» нам стало ріднішим, аніж рідна «криша»? Чому похідні, однокореневі від нього: «крити», «покрівля», «покровитель», «кришка», «накришка», «покрова» – це українські слова, а «криша» – це калька з російської? А як же тоді Сосюрине: «Стогне вітер в ставнях, криші розгорта».
Для чого намагаємося заштовхати мову в прокрустове ложе, постійно при цьому відтинаючи то голову, то ноги, бо вона в нього не влазить? Навіщо обрізаємо ті пагінці, які роблять її гнучкою, барвистою, розкішною? Усі вищезгадані слова від одного кореня – «кр», «кров». Криша – це споруда, під якою збираються, живуть люди рідні по крові, кревні люди, родичі. Те ж саме можна сказати й про «кровать» – це місце, де сплять рідні по крові люди. Чужинця ніхто до себе в кровать не положить. З цим коренем в українській мові багато слів: кривда, крамола, покровитель, крижмо – хрещені батьки дарують хреснику як знак кровного родичання; кравай або коровай – який готують як весільний хліб: беруть борошно у нареченого, змішують його із борошном нареченої і випікають кравай – символ кровного поєднання двох родів.
То чому наша мова не може мати і «криші» і «даху», якщо вже таким рідним нам став «дах»? «У мене протікає дах», але «Зібралися під рідною кришею». Чому не вживати і «час», і «година», і «врем’я». «У ті далекі времена», «Котра година?», «Вранішній час». Нехай буде і «ліжко», куди положимо відпочивати гостя, і «кровать», де спатимемо з дружиною, мамою, сином, коханою. Пам’ятаєте в Т.Г.Шевченка: «І в кімнаті на кроваті спочити лягли». Хіба мова від цього щось втратить? Думаю, тільки надбає! Адже існують такі два слова, як «кохати» і «любити», які означають, начебто, одне й те ж, але між ними є ледь уловимі відтінки: «кохати» передбачає щось інтимніше, ніж просто любити. Тому дівчину, дружину, коханку – кохають, а матір і Батьківщину – люблять.
А про походження слова «криша» професор О.Пономарів взагалі не мудрує, просто посилає читачів до етимологічного словника української мови, та й по всьому. Невже ж пан професор схильний думати, що словники – то непорушні Божі скрижалі? Все ж таки їх грішні писали, а не Боги.
Або ще ось: нехай спробує учень написати: «Ми оба ходили купатися», або «У небі летить самольот», або «Я вчора їздив у город», – учитель, якщо він ревнивий блюститель чистоти мови, зразу ж виправить «самольот» на «літак», «оба» на «обидва», «город» на «місто». А якщо ти будеш доказувати (можна казати, а можна ще й доказувати), що Малишко спокійно вживав у своїй поезії: «Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти», чи, що у Павличка: «Оба на полотні, в душі моїй оба», чи, що Сковорода казав: «всякому городу нрав і права», і що город, це не що інше, як обгороджена територія, її обгородили, через те вона й «город» – якщо ти так будеш стверджувати, то тобі учитель-пуритан-блюститель відповість, що то ж Малишко, то Павличко і то Сковорода, а то – ти. І все. І то будуть його найпереконливіші аргументи.
Так само: «обряд», «рядок», «ряд» – дозволяється, а «рядом» – ні. «Сонце закотилося» – можна, але, Боже збав від «закату». Так само: «нутро, нутряний, внутрішній», але не «внутрі», а «всередині». Так само «множина», «примножувати», «таблиця множення», «многія літа» – можна, а «много» – зась. Так само: «жар» – є, а «пожару» – немає. А Франко писав: «Чом твої очі сяють тим чаром, що то запалює серце пожаром»!
Професор О.Пономарів все це пояснює дуже просто: «щодо частоти використання на перші місця вийшли фарбувати, дах, пожежа… а пожар став рідше вживаним поетичним синонімом». Не знаю, може, в колі мовознавців наведені мною у цій статті слова й відійшли на другий план, але з ужитку слово виходить не тоді, коли ним перестає користуватися офіційна літературна мова, а тоді, коли його забувають прості люди. Але люди, слава Богу, тих слів ще не забули! І якщо «пожар» є лише поетичним синонімом, то тоді переважна частина українців просто поети!
Нащо уникаємо слова «цеп»? І хоч воно є у словниках, але кожен редактор і кожен учитель обов’язково виправить «цеп» на «ланцюг». Професор І. Ющук у дуже дивний спосіб намагається довести не українське походження слова «цеп», мовляв, якби воно було наше, то голосний «е» в закритому складі перейшов би в «і». Цебто, якщо ми кажемо – немає цепу, то в закритому складі він був би ціп, а не цеп, як у словах «печі – піч», «попелу – попіл». Але чомусь слово «леп»,«лепу» не переходить у «ліп», і мама, як вичісувала з тім’ячка немовляти леп, так і вичісуватиме його, незважаючи на закритий склад. Тож немає чого боятися, що цеп раптом перетвориться в ціп.
А як ви дивитеся на те, що в українській мові є слово «тоскно», а «тоски» немає. На душі в людини тоскно, цебто – сумно, журно, тужливо, але спробуйте написати, що на вас напала смертельна тоска. Заб’ють! «Тоска» – це росіянизм. Тож і нападає на людей тоска від такого вченого погляду на українську мову.
Якось чув від світлої пам’яті Володимира П’янова, як один із академіків – Микола Бажан – шпетив Андрія Малишка за його народну мову, на що автор всесвітньо відомої пісні про рушник казав: «У Спілці мова Бажанова, а української – нема». Професор О.Пономарів стверджує, що слово «тоска» навряд чи може збагатити нашу мову. «Тож нема чого журитися за «тоскою» – пише він. Чи не правда вбивчий аргумент у доктора філологічних наук? Випало слово з мови – і не жаль, і біс із ним, із тим словом. Нема чого журитися… А тут якийсь Василь Трубай піднімає питання, аби повернути втрачені, подаровані, нагло забрані слова. Та ж не жалько! Хай беруть, ми собі ще напридумуємо… «коловертників», «дрототягів». Чи усвідомлює свою відповідальність учений, коли виступає всесильним суддею і вирішує, яке слово збагачує мову, а яке ні? Може, нехай, все ж таки, люди вирішать? Дозвольте й людям бути хоч трошки причетними до мовотворення. Вони самі розберуться, коли яке слово вживати – коли «тугу», а коли «тоску».
А ще, виявляється, слово «красити» теж не наше, а московське. Хлопець каже: «Я вчора покрасив ворота». Хлопцеві має бути соромно, бо він сказав суржиком. Хлопцеві й справді стає стидно, коли йому про це говорять межиочі, і тоді він посилає цю мову далеко і каже: «Я вчєра красіл врата». І нормальок! І тоді виступаємо з високих трибун і товчемо цього бідного хлопчака, що він не любить солов’їну мову і не хоче говорити нею. А нехай спробують орнітологи-співознавці заборонити солов’ю співати хоч одне коліно! То чому, скажіть, не вернути в українську мову слово «красити»? Щоправда, воно там існує і без дозволу, як і всі інші вищенаведені слова, але чому їх не узаконити? Чого українці мають вживати чужорідне, німецьке «фарбувати» і відмовитися від рідного «красити». Нехай залишаються як синоніми оба – і «фарбувати», і «красити». Красити – це ж робити красивим, красним, прикрашати. Хіба ж це чужі слова? «Красити», до речі, теж від «кр» від «кров», яка красна, червона. І якщо заборонити «красити», то куди ж тоді діватися українцям зі своїми споконвічними, як світ, крашанками?
Мова не може бути половинчастою, обрізаною, вона тоді ущербна, неповноцінна, якщо вона має однокореневі похідні від якогось основного слова, а саме слово заперечує, то тут щось не так, тут хтось походив, потоптався, підстриг, вихолостив… А для чого? А просто, щоб відрізнятися від російської, якби лиш не бути схожим на сусідів. Сусіди ж спокійнісінько заявляють, що «очкі» – це їхнє слово. Що тоді робити нам? Давай будемо казати «окуляри», щоб не так, як вони. Але ж «очкі» – це від нашого «ока», а не польського «глазу». Це ж наше слово «очки», а вони нехай кажуть «глазчкі», або «глазачкі».
Так само слово «подУшка», з наголосом на «у». Виявляється українською мовою треба казати «пОдушка». І знаєте чому? Бо «подУшка» кажуть росіяни, то нам треба якось по іншому. Значить Андрій Малишко був росіянином: «Де ти їдеш, Валюшко? Де зупинишся жить? Незім’ята подушка на простинці лежить». Ох, уже ж той Малишко! Не лише «подУшка», а ще й на «простинці», а не на «простирадлі». Жах!
Не можна відрікатися від свого лише тому, що його вживають інші. Це просто безглуздо. Це те ж саме, що відректися від нашої прадавньої свастики лише тому, що нею колись покористувався Гітлер. Нащо відкидати рідні слова тільки через те, що, як казав той же В.Даль, «чухны разных помолений» колись запозичили їх у нас, щоб збагатити свою худу мову. Ми заходжуємося видумувати якийсь «дрототяг» замість «ліфта», «коловертник» замість «велосипеда», «гелікоптер» замість «вертольота», «пилосмок» чи «порохотяг» замість «пилососа» (але чомусь залишаємо «пилососити», а не «пилосмоктити» чи «порохотяжити», а нада ж бути послідовним! Тоді вже нехай і «смоктавка» замість «соски»). Видумуємо, аби лише воно не було схоже на російське, хоча воно ж і не російське теж, але ж там так кажуть, а тому ми повинні якось інакше.
Свого часу великий українець Володимир Шаян писав: «Був такий період у нашому «чисткарстві» мови, коли то деякі редактори вчили нас відрікатися наших власних слів, мовляв, тому, що ці слова є також в російській мові, дарма, що ці слова є в «Слові про Похід Ігоря» і в десятках інших пам’ятників. Так вони збіднювали мову. Віддавали слова російській мові. Вони забули, що російська мова відділилася від української десь аж у 13-му чи 14-му столітті. Отже, вона молодша за українську мову. Не ми від неї походимо, але вона від нашої мови…»
Так і хочеться додати до слів В.Шаяна, що той період «чисткарства» не закінчився ще й досі. Ну, чого нас привчають казати «палити», замість «курити»? Підіть в Інститут української мови – там в коридорах висить оголошення: «Не палити!». Палити можна вогнище, палять дрова в печі, в грубці, а курити – це коли йде дим, курява, а не вогонь. Якщо невдаха-пічник зліпить таку-сяку грубку, то вона в нього буде куріти, цебто дим вертатиметься в кімнату. Тож люди курять люльку, а не палять її. Якби палили, то вона б згоріла. Ми ж кажемо на людину, яка затято курить, «курець», а не «палій».То чому українцям треба вживати безглузде «палити», а не логічне «курити»? Та просто тому, що «курити» кажуть росіяни! От і все! Нехай гірше, аби інше!
А про заборону слова «мужчина» краще за Ярослава Мельника годі й сказати: «Не знаю, як у кого, але вживання слова «чоловік» замість «мужчина» – у багатьох випадках викликає у мене спротив. Усе-таки говорити «чоловік» замість «мужчина» нерідко створює велику кількість недорозумінь і не є адекватом до «мужчини». Збиває з пантелику семантична багатозначність лексеми «чоловік». «Чоловік» – це хіба що у фразі «чоловік і жінка». Але вже, наприклад, у фразі «він був справжнім чоловіком» – виникає проблема. Про що йдеться, власне? Тоді як «він був справжнім мужчиною» – всім зрозуміло. Фразу «Він був справжнім чоловіком» можна зрозуміти в багатьох значеннях, включаючи і значення «людяності» тощо.
Як на мене, це встановлене вже в Україні правило – непродумане, є наслідком перегину в боротьбі з русизмами. Перегин полягає в тому, що боротьба з русизмами переростає нерідко в боротьбу з псевдорусизмами. На шкоду мові та її ясності. Чомусь вирішили, що «мужчина» – русизм, бо в російській є те саме слово. Так давайте викинемо слова «вода», «правда», «земля» – бо вони повністю повторяють російські. Не треба доходити до абсурду.
Чи справді мужчина русизм? Чи це не староукраїнське слово «муж»? Чи не староукраїнський корінь? А «мужність»? – адже не кажемо «чоловічність». А «змужніти» – не кажемо «зчоловічитися». А «мужній»? – не кажемо «чоловічний». А чому не кажемо? Бо мова опирається. Тут вже явно проявляється помилковість у нав’язуванні мові слова, яке аж ніяк не відповідає значенню слів з коренем «муж». Бо чоловічний – явно має значення «людяний», а не «мужній». То таке ж значення зберігає в собі і слово «чоловік», а саме як синонім представника людей. 12 чоловік – це не дванадцять мужчин. Там можуть бути і жінки. Так нащо мучити мову?»
А й справді, нащо її мучити? Хай би були й «чоловіки», і «пилосмоки», і «гелікоптери», хай би й курці в декого були паліями, але ж дайте жити і «пилососу» з «вертольотом», дайте чоловікові бути мужчиною, дайте дядькові закурити. Так ні, «русизми» – знищити! І це як пошесть якась, як мода. І ви думаєте ця біда почалася недавно? Гай-гай! Це ще Михайло Грушевський на початку ХХ-го століття заходився створювати нову українську мову, витісняючи з правопису справжні давні українські слова польськими, німецькими… і стали з’явилися замість «держать» – «тримати» (а як же тоді «держава», «держак»?), замість «ждать» – «чекати», замість «на углу» – «на розі» і так далі. Про це переконливо говорить у своєму дослідженні «Як українська мова стала яблуком розбрату між Іваном Нечуєм-Левицьким і Михайлом Грушевським» молодший науковий співробітник Стеблівського музею І.С. Нечуя-Левицького Тамара Блохіна. У своїх листах Нечуй-Левицький застерігав Грушевського, що українську народну мову не варто засмічувати 
польсько-галицьким діалектом, бо вона тоді стане псевдоукраїнською. «Що за дивина, – писав Нечуй-Левицький, – будинки і вулиці були з рогами, чого ніде на Україні я ще не бачив».
При бажанні можна заглибитися ще давніше, на початок християнізації, коли, борючись із язичництвом, войовниче чужовір’я стало нав’язувати нам і чуже тлумачення слів, перекручуючи їх, оббріхуючи. Згадайте, що християни і їхні візантійські попи, прийшовши сюди, зробили з нашими відущими мамами – вони їх перетворили у відьом, а волхвів, які чертили, записували знання – у чортів, а в наше слово «позорище», цебто «видовище» (від «зорити», «видіти»), яким означували наші предки прекрасні купальські гуляння, вклали зміст чогось сороміцького, непристойного. Так само грубо-лайливим зробили слово «жерти». А «жер» колись означало горіти і «жрець» приносив «жертву», цебто спалював тварину чи збіжжя, і люди сідали їсти цю жертву, жерли. І таких прикладів можна наводити й наводити… Для того, щоб нав’язати людям свою віру, свою ідеологію, треба найперше знищити, оббрехати їхню мову, зробити її нелогічною.
«Якщо мова є неправильною, то вона не означає того, що мала б означати; то не буде зроблено те, що могло бути зробленим. А тоді моральність і всяке мистецтво почнуть занепадати, справедливість зійде на манівці – і всі впадуть у стан безладного хаосу» – це Конфуцій.
Без сумніву, оте видумування всяких мовних викрутасів, аби лише «подалі від Москви», ота половинчастість, коли три однокореневі слова вживати можна, а четверте чомусь суржик, – усе це викликає труднощі у користуванні мовою і це, на мою думку, є одною із серйозних причин, чому молодь віддає перевагу російській – там простіше, там не треба хвилюватися, що «кришка» говорити можна, а «криша» – ні, що Кирило Кожум’яка є, а кожаної куртки бути не може, «Миргород» – можна, «Вишгород» – можна, а «город» – зась! Там не нада напружувати мізки, щоб понять, чому робити красивим, це не «красити краскою», а «фарбувати фарбою»… Тож і вибирають російську – хоч і погано, недосконало будеш нею говорити, але принаймні з тебе не будуть глузувати і тикати суржиком.
І як би ми сьогодні не сподівалися на відродження рідної мови, процес зросійщення й далі набирає обертів, вже не так відкрито, як раніше, але знаходячи ще хитріші, казуїстичніші методи, обходячи ті мовні закони і квоти, які запроваджуємо останнім часом. Ніякі квоти не допоможуть, якщо діти україномовних телеведучих продовжуватимуть говорити російською, якщо весь бізнес залишатиметься російськомовним, якщо серед спортсменів рідко звучатиме українське слово, якщо актори, граючи в українському кіні, поза кадром переходять на московську.
Сьогодні письменнику важко братися за роман чи режисеру за кіно про український спорт, про футболістів, наприклад, чи боксерів, які розмовлятимуть отією, затвердженою в наукових кабінетах, українською мовою. Смішно буде це виглядати, чи не правда? Так само ризиковано написати роман про видатного українського хірурга, в якому лікарі розмовлятимуть вишуканою літературною. Відгонитиме неправдою такий роман. І люди скажуть: «Не нада нас дурить!». Але ще гірше, коли в кіні люди розмовляють російською, а внизу висвітлюється переклад казенною, кастрованою українською. Соромно читати! То не мова, то мертва латина! Дивився в кінотеатрі прем’єру фільму «Кіборги». Там бійці говорять і українською, і російською. Як у житті. Це правдиво, тому віриш. Але коли російською, то внизу екрана пишуть український переклад. Люди в залі кінотеатру сміються. Наш боєць каже російською: «Вот, блядь!». Переклад: «От, дідько!». Так, нібито, у нас немає повій, а самі дідьки бігають. Ну, якщо вже перекладачі дуже бояться російської бляді, то перекладіть – «курва!». Але ж ні – «дідько». То нащо ми смішимо людей? Хіба після цього комусь захочеться любити таку мову? Особливо молоді. Здається, що якісь вороги навмисне калічать її в титрах, щоб ніхто не дивився українського кіна.
Якось слухав лекцію про українську мову професора О.Пономаріва в книгарні «Є». Учений каже, що вітатися українською правильно так: «Доброго ранку», але побажати людині доброго дня чи вечора не можна. Треба казати: «Добрий день» і «Добрий вечір». Цебто, констатувати, що вони добрі. На запитання, чому так, адже у мене той день може бути і не добрим, учений відповів: «Бо такі правила». Молодий хлопчина запитує: «А хто ж ті правила пише?» Професор відповідає: «Ми». І все!
І що більше тих «правил» придумують наші учені, то щодалі сучасна українська мова віддаляється від тієї справжньої, питомої, рідної, якою колись говорили наші діди-прадіди. Варто лише переглянути слова, якими користувався Тарас Григорович Шевченко, порівняти їх із сучасними і ми побачимо ту глибоку прірву, яка утворилася всього за сотню років: безплатно – безкоштовно, держати – тримати, достойно – гідно, власть – влада, будущий – майбутній, жалуватися – скаржитися, ждати – чекати, завсігда – завжди, капля – крапля, минута – хвилина, настоящий – справжній, оставатися – залишатися, запретити – заборонити, кровать – ліжко, і т.д. Виявляється Тарас Григорович писав таким страшним суржиком, що пора вже його твори вилучити зі шкільної програми, аби мова наших дітей не споганіла.
«Мова – це те золото, якому ми, а це вже, очевидно, не знаємо ціни, − казав Микола Вінграновський. − Ми розкидаємось нашою мовою, транжиримо нею, перелицьовуємо, переробляємо її своєю негордістю, не знаючи, чим все це обернеться для нас в майбутньому. А мова – беззахисна, як земля. І, як земля, вона не терпить зради».
Отож, чи не настав час кинути видумувати дивовижні мовні норми, викручувати українській мові руки й ноги і присипляти себе мантрами, що вона «калинова!». Чи не лучче просто не зраджувати їй і шукати якихось радикальних, нестандартних рішень для її утвердження? Можливо повернення несправедливо «розстріляних» за звинувачення у «русизмі» рідних слів, укладання спеціальних словників нагло забраного, споганеного, подарованого іншим мовам і буде початком зближення чистої літературної мови з мовою народною, що є запорукою її живучості. Їх не так уже й багато, як ми бачимо, тих слів, що викликають оскому у деяких учених та редакторів, які своєю любов’ю до рідної мови (не беру в лапки «любов’ю», бо вони й справді її люблять… хоча якоюсь дивною любов’ю) підсвідомо наносять їй величезну шкоду. Думається мені, якщо ми повернемо у рідне лоно втрачені слова, то мова наша лише збагатиться. Бо, як казав Микола Лукаш: «То ніякі не русизми. То давні українські слова, які ми свого часу позичили росіянам. Тепер настала пора повернути ті слова в нашу мову». Оскільки мова, як не банально це звучить, живий організм і кожне слово – то оті дрібні корінчики, якими живиться велике дерево. Що більше їх буде обрізано, то скоріше воно засохне.
Безперечно, усе вищесказане не означає, що мусимо вдаватися до крайнощів і обвішувати те дерево всяким непотребом, закордонними бляшанками, чи тими ж таки справжніми росіянизмами, які стирчать сьогодні повсюди, наче стерня на погано зораному полі. Я не стверджую, що геть усі ті слова, які приведені мною вище, конче треба повертати в українську мову. Можливо, я й помилився в дечому, може, дещо й справді не наше, бо, все ж таки, я не фахівець, як справедливо зауважують професори-мовознавці. Звісно, що підхід до цього питання має бути виваженим, дійсно науковим, дослідницьким, щоб не напустити в мову полови. Мені просто хочеться, щоб про це нарешті заговорили учені-мовознавці, але заговорили розважливо, вдумливо, не боячись, що їх зарахують до агентів Кремля.
Колись, ще в середині дев’ятнадцятого століття Григорій Квітка-Основ’яненко писав: «Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови».
То чи не прийшла пора нашим письменникам і науковцям нарешті змужніти? Бо коли й далі так покірно будемо роздаровувати найдорожче, коли свідомо чи не свідомо будемо продовжувати рафінувати нашу мову, каструвати її, вихолощувати, звужувати, обезводнювати, то, не доведи Боже, діждемося таки, що вона й справді висохне на кізяк.
Василь Трубай, село Халеп’я,
2009-2022 роки
