Іноді ходжу гуляти в Солом’янський парк. Навесні домашні собаки трохи їдуть з глузду і тимчасово втікають від хазяїв у дикі урбаністичні хащі, на свободу… Як ото українські селяни в 16-17 століттях — за Дніпрові пороги, на Січ, до волі…
Їх господарі потім довго ходять стежками і безпорадно закликають тварину схаменутися…
За дві-три години собаки повертаються в ручне управління, винувато заглядають в очі і слухняно вислуховують заслужені матюки…
Вчора йду парком і чую як знизу якась жінка безперервно і протяжно гукає: «Віллі! Віллі! Віллі!»…
Віллі в цей час лежить на горбочку в зеленій, м’якій траві. Він добре чує голос хазяйки, але абсолютно на то не зважає…
Віллі, в нашийнику від «Гуччі», знайшов свіжу дохлу ворону і намагається її препарірувать… Мене побачив, стрепенувся і навіть облишив терзати птіцу…
— Ти ж не скажеш їй, що я тут? — певно сказав би мені Віллі, якби вмів балакать…
— Не скажу, не переживай, — відповідаю я йому змовницьким поглядом, спускаючись із пагорба.
— Вы случайно не видели собачку, золотой ретривер? — питає в мене схвильована жінка…
— Ні, не видів, — кажу.
Віталій Чепинога
