Жив у нас в під’їзді Вітьок. Ну таке, нетямуще. Тільки клепки й вистачало, шоб випить. «Вітьок, скопай мені города, я заплачу,» — просить сусідка баба Надя. «Ой, знаєте, не можу. Спина мучає!»…
— А шо таке?
— Та ж дєцка травма. А у вас нема долгонуть пару гривень? Я осьо на співбесіду йду. Влаштуюся на роботу, то віддам.
— Та да. Знаєм, як ти віддасиш. Знов твоя мати муситиме всі гроші роздати з получки, шо ти понабирав, йди собі.
Вітьок жив із мамою. Мама Валя працювала в ЖЕКу і як могла захищала сина.
— Ну да, п’є. А хто не п’є? Зато він добрий.
Так і жили. Він понапозичає, вона — віддає. І знов те саме.
— От би знайти таку, шоб взяла його в йожові рукавиці. Ото б все на лад зразу і пішло, — зітхала мама Валя.
— Ага, тобі життя паскудить, собі, так ще хай жінці якійсь!?
— Та він добрий.
– Та до сраки та доброта, як він, оно, й тєлік у ломбард здало, шо ти викупала.
Аж якось дев’ятнадцятого грудня зранку в квартирі, де Вітьок з мамою жив — ґвалт! Всі повибігали на сходи і до дверей! А там чути як посуд б’ється і Вітьок репетує!
— Шо ти за людина! Ти мачуха, а не матір!
— Я вчора весь день як раб! І замів у хаті…
— Де?
— Віздє! І сміття даже виніс!
— Ну, молодець…
– Да до звізди мені твоє «молодець»! Ти знаєш, шо сьогодні за день?
— Нє!
— Ото й погано! Живеш як будяк! А промєджупрочім сьогодні — Миколая.
— І шо!?
— І нічьо! — знову долетів з-за дверей звук розбитого посуду, — вопщє нічьо! Хоч би під подушку чекушку поклала! Свято таке, а ти!
— Вітя, заспокойся!
— Я заспокойся?! Я? Це ти заспокойся! Я тебе зараз назавжди заспокою.
Тут Василь, кремезний будівельник, що жив над ними, вирішив, що чекати нема куди і сіпнув дверну клямку так, що двері з хрустом відкрилися, трохи зійшовши з петель.
— Ану, не займай матір, п‘янделиго! — усі ми кинулися всередину.
Василь схопив Вітька за комір, той верещав і відбивався, та його спроби були більше схожі на те, як клоп б’ється зі слоном.
— Рятуйте! Міліція! — раптом заполонив квартиру крик.
Ми всі завмерли. Це кричала мама Валя!
— Дитину вбивають! Рятуйте! — вона кинулася до Василя і почала молотити його по спині кулаками, – відпусти, холєра, сина! Не займай! Він хароший, добрий!
— Хто хароший? — кричала у відповідь Лідка-касірша, — він же тебе вбить хотів!
— Неправда, — зрипіла мама Валя, — він не хотів, він хароший!
— А, ну, вас нахєр, — прогуркотів Василь.
Він випустив Вітька, який неначе куль впав на підлогу. Мама Валя кинулася до сина обіймаючи і притискаючи до грудей.
— Вітічка, ти живий? Не скалічили тебе?
— Дурдом, — сплеснула в долоні Лідка.
— Ще тільки раз завалуйте, — проревів Василь, — я вам обом різку від Миколая принесу. Обидва на сраку до Різдва не сядете!
— Я міліцію покличу, — волала мати.
— Я і їм принесу, не переживай. Буде вам святий Миколай усім.
Василь спокійно вийшов з квартири. За ним вийшли всі ми.
З тих пір у нас в будинку всі Василя прочали називали помічником Санти.
— Як будеш погано поводитися, розкажу помічнику. І буде тобі, — повчали мамки дітей, а дружини чоловіків. Василь тільки посміхався. А Вітьок з мамою поміняли квартиру десь на меншу і з’їхали. Но ніхто й не розстроївся. Бо заїхала якість сім’я з малим дитям. Навіть затишніше в під’їзді стало.
Руслан Горовий
