Суспільство

Вовкулака

Оповідання «Вовкулака» – одне з моїх перших. Написане на замовлення покійного редактора тоді ще «Колгоспної правди», що виходила в Мені, Михайла Воронецького. Перед Різдвом Михайло Семенович попросив мене написати щось новорічне і легке, щоб для кожного читача районки. Я відразу почала писати. Дивуюся сьогодні, як можна було так легко і швидко писати у прохідному кабінеті, через який колеги снували до машиністки і бухгалтера. Двері ніколи не зачинялися…

До кінця робочого дня була написана і пішла прямо в номер перша частина. Другу дописала вночі. І лише через десятки років осягнула загадку цього письма, але й досі не можу зрозуміти, як воно в мені ожило — минуле рідних людей…

Вовкулака

Заметіль – світу Божого не видно. Ще година – і зовсім споночіє. А я боюся. Боюся оцієї хати – одинокої, наче загубленої на околиці села.
Волохатий клубок холоду вкотився у двері поперед мене.
– Здрастуйте, діду. Ось, мати передала. – Ставлю на стіл миску із свіжиною і задкую до дверей. Знаю, що дід бовкне: «Здрасть», перекладе свіжину у свій посуд, тицьне мені в руки порожню миску і скаже: «Матері передай – хай їй Бог здоров’я пошле». Але сьогодні Онисько чомусь довго складає газету, що тільки-но читав, а потім зводить на мене побляклі, у червоних прожилках очі.
– Це ти середульша? – уважно придивляється і сам відповідає: – Ні…
– Я менша, діду.
– А та де?
– В Чернігові, – чекаю, коли він візьме миску, але Онисько мовби зовсім не бачить, чого я прийшла. – Ну, піду вже.
– Умру я скоро, – сиве, рідке волосся, прокурена і від того жовта борода. І здається, сам весь сивий – від очей до полинялого одягу.
– Чого це ви надумались? Живіть.
– Мар’я приходила, гукала до себе.

Мені стає моторошно. Озираюся по хаті, наче боюся ще когось побачити, а дід підсовує старого ослінчика: «Сідай». Скільки себе пам’ятаю, у цій хаті сідаю вперше. За вікном холодно. Так холодно, що дідові шибки обмерзли ізсередини, а на дверях, у шпаринках виступив іній.
– Як мати – чув не здоровиться?
– Та нічого. Уже ходить.

Мимоволі подумала, що недаремно Онисько подав стільця, недаремно завів розмову про свою смерть. Але ж усередині безперестанку відлунює: «Вовкулака, Вовкулака…»
– Боїшся діда? – примружив очі й хитнув головою, ніби сам із собою погоджувався.
Старі ікони скорботно виступають із божниці. На стінах ні рушників, ні портретів, саме лише давнє, потемніле дзеркало. У кутку – скриня, побита шашелем, полик біля печі та саморобний стіл.
– Чого б то я боялася? – і справді, чого? Але не просто увечері сидіти з людиною, якою лякали тебе ще з малечку: «Не будеш спати – Вовкулака прийде…».
Онисько бере зі столу цигарку і дивиться мені в обличчя.
– Ти б хоч запитала, як дід живе? А то сидиш, наче і справді не в хату зайшла, а до чорта в гості.

Ніяково стенаю плечима і виправдовуюсь:
– Так, а що, діду, питать? І так усе видно?
– Усе? А отут? – тицяє себе рукою в груди, на якийсь час замовкає, а потім: – Хоча й правда, нащо воно тобі.

Причортився Вовкулака. Іди. Не йду. Знаю, в чиїй хаті сиджу і чого хата ця така самотня. Все ж наважуюсь:
– Страшно, діду?.. – збиваюся і замовкаю.
– Ну, чого вже там – питай, – дивиться мені в очі і мне у пальцях цигарку. Я відчуваю, що все у середині зіщулилось, і той страх лізе назовні.
– Страшно про смерть думати?
Мовчить, затягується цигаркою і знову уважно придивляється до мого обличчя.
– Середульша на Мар’ю схожа, а ти – ні.
У відповідь лише стенаю плечима, а він струшує попіл з цигарки прямо на підлогу.
– Страшно? – питаєш. Аби знав точно, що хоч на тім світі з Мар’єю зійдусь, то давно б пішов туди, – показує пальцем униз.
– Невже, діду, і тепер любите? – у моєму голосі, мабуть, побільшало сміливості, бо по Ониськовому обличчю ковзнула тінь посмішки. А, може, то й не через мене, може, через те, що весь вік носив у собі і нікому не показував. А тепер наважився.
– Е-ей! Я і слова не придумаю такого. То ви любите, а я… Інколи самому хочеться розірвати собі груди, дістати серце і подивитися, що воно з ним таке робиться.

Несподівано у мені прокидається безжальний допитувач.
– Того і Настю втопили?
Замовк. Поблискує з-під сивих брів, але не сердиться. Деякий час мені здається, що він вслухається у хвищу за вікном.
– Палажечка, сестра у мене була, мо, прикмечаєш? Отам, на Каганищі жила…
Заперечливо хитаю головою. Онисько махає рукою.
– Ладно. Я у батька один був, а то всі дівки. Палажечка – найменша. Батько у нас – не приведи, Господи. Щоб оце хтось із нас його не послухав – убив би. А Палажечку любив. Що та скаже, те він і робить. Воно ж ненависне вродилось, за всіма приглядало, все винюхувало – і батькові. І Мар’ю мою зненавиділа. А ми вже тоді давно у парі ходили. Питаєш – чи люблю? Я дихати без неї не міг. Щось роблю, а вона ввижається. Спати ляжу – перед очима стоїть. А як діжду вечора, то, хоч би на цеп посадили, втік би. Один раз поїхали з батьком у ліс на два дні, так думав – стеряюся. Отаке-то було. Став батька просити, щоб оженив. Той і не проти був спочатку, да Палажечка під’юдила. Воно і не дивно. Мар’я моя – вік прожив, а таких не бачив. А в Палажечки губи, мов у верблюда, ще й ніс мало не до бороди діставав. Так вона й провікувала, ніякому чорту не треба.
– Вмерла ж давно…
– Бодай би не зросла. Ходить за батьком, голосить: «Мар’я така, Мар’я сяка. Не невістка буде, а сором для сім’ї». Батько й піддався. Гукнув мене – я саме у дворі порався. «Будем, Ониську, Настю Наумову сватать». Я спочатку закам’янів, а тоді – бух йому в ноги, прошуся. А він: «Як я сказав, так і буде». На колінах за ним до хати повз, та він увірвав по плечах налигачем: «Очухайся, синок!» Узнала Мар’я, ходить, мов із хреста знята. Просить: «Давай, Ониську, втечемо кудись. Хіба лише світу, що наше село?» Я ж, дурний, побоявся, та й думав – батька упрошу. Настю ходив просити: «Одкажись од мене. Я ж без Мар’ї жити не можу». А та мнеться: «Хіба я гірша від Мар’ї? Звикнемо як-небудь. Там – хазяйство, діти підуть». Плюнув, кажу: «Нарікай на себе».
У неділю вранці гудуть у селі дзвони. Повіриш, ведуть мене до вінця, а мені здається – до труни несуть. Отоді я, мабуть, і вмер…

Він мовчить довго, але не від того, що розтривожив душу – вперше за все життя Онисько не криється. І я розумію, що дід і справді зібрався на той світ.
– Настя добра хазяйка була. Тільки я того не бачив і не чув. Робити скажуть що – роблю. Як у полі чи у лузі, то там і заночую. А додому прийду – в клуні або на горищі сплю. Що вже Настя з Палажечкою – і шептух водили в хату, і ворожок різних, а не допомоглось. Потім почув – Мар’ю за Данила просватали. Не те, щоб серце заболіло. Уже – ні. А страшенно захотілося її побачити. Отак, відразу, в цю мить, бо не видержу. Пішов прямо серед білого дня до них. Відчиняю двері, мати Мар’їна злякалася, на мене руками махає. Тоді як заплаче: «Що ж це ти, Ониську, з нами наробив?! Он подивися», – за грубу показує. А там хвора Мар’я лежить, наче мрець зробилася. Я до неї: «Голубко, моя мучена». Впав на коліна, прощення прошу. Вона плаче і я плачу. А потім обняв, притулився до її лиця, а тоді вже… не питай. Наче й не було між нами ні моєї Насті, ні її Данила. Полегшало. Уже й Мар’їне весілля не так страшно пережив. Перейму де увечері, щоб люди не бачили, хоч слівцем перемовимось – і вже щасливий. А через рік у Мар’ї донька знайшлася – мати твоя. Довго Мар’я тоді хворіла, довго я її не бачив. Попід вікнами увечері ходив, щоб хоч голос почути. Е-ех. Отак і жили. Років через три потому, точно й не скажу, Данило, дід твій зліг. Може, місяців зо два полежав та й помер.
– А Настя?
– Що – Настя? Руки я на неї ніколи не піднімав, але й не жалував. Знала, за кого йшла. По ночах плакала, кляла мене і свою долю. А що я з собою зроблю? Одмучилася. Вона зі мною, а я з нею.
– А хлопчик же як?
– Що – хлопчик? Хлопчик народився, – Онисько вперше за весь вечір посміхається. – Ох і любив я його! Манюсіньке таке, ніжками пряде, агукає.., – і враз обличчя темніє і очі стають, мов у справжнього вовкулаки. – Убив. Своїми руками, – тицяє мені в лице дві широко розкриті долоні, – оцими! Настю і синочка свого.

Шурхає у шибку завірюха. Неспокійно на вулиці. Тільки у хаті тихо, мов у домовині. Несподівано з печі сплигнув чималий сірий кіт. Навіть не сірий, а димчастий. Потягнувся, вигнув спину і почав тертися об дідові валянки.
– Що, злодюго, зголоднів? – Онисько взяв із миски шматочок м’яса, кинув до порог, – іди їж, – витер пальці об штани і вже вкотре за вечір потягнувся за цигаркою. – Поховали Данила, пожурилася Мар’я, бо що не кажи, а він її жалів і мною ніколи не дорікав. Одне слово – мала за чим поплакати. А потім… Було, і заночую в неї, помагав, коли треба, тільки од людей крадучись. З одного боку, наче все й добре. А з другого – Настя підступає. Вночі лащиться, гадюкою обів’є – любові просить. Де я візьму тої любові, коли у мене тіло вдома, а душа коло Мар’ї. Ненавидіти Настя почала. То плаче, а то сичить. Очі круглі, люті. Губи у піні, смикаються – мов оскаженіла. Я боявся її такої. Не так її, як себе, бо все у мені тоді переверталося, – Онисько мотає головою і стукає кулаком по столу, потім заспокоюється. – Правду кажу – думав, як цей камінь з шиї скинути, але щоб убити – ні. Хотів, аби вмерла, тільки сама, як ото Данило. Та Бог, бачиш, усе знає і все робить, наче на зло людині. Якось перед Різдвом збирається Настя до сестри. Просить, щоб я з нею пішов. Не хотів, відмовлявся. Може б, і не пішов, так вона дитя бере. А надворі тоді було, як сьогодні. Тільки мороз дужчий. Пожалів синочка… На свою голову. Йдемо озером. Вона дитя несе, а я гостинці. Сестра її на хуторі тоді жила. Мовчимо. Я подумки з Мар’єю розмовляю. І про Настю забув, що вона поруч. Не знаю, чи рибу хто ловив, чи, може, баба яка прала, тільки ополонка ледь зашерхла стояла та по краях снігом заметена. Кучугурки такі, з виворотом. Підковзнулася Настя – і в ті кучугури. Потім зрозумів, чому вона ні за що не хапалася – вона ж дитя на руках тримала. Не скажу, що зі мною трапилося, але в ту мить здалося, що Мар’я в ополонку впала. Кинувся я туди і кричу, скільки мене є. «Мар’є!» – кричу. Вхопив за хустку, тягну. А вона почула, мабуть, оте «Мар’є!» – чи Бог святий її знає, тільки виринули з води очі круглі, як у жаби. І стільки у них було ненависті, стільки люті і жаху… Випустив я хустку. Тільки бульбашки пішли – кричала щось…

Я починаю мерзнути, а дід сидить зовні спокійний, тільки блідий. На мить здається, що він мрець і оця хата – домовина. Вологий холод землі потягнувся з усіх кутків.
– Ти не бійся. Воно давнє діло, – голос в Ониська хриплуватий, мовби простуджений. – А я, брат, усе життя потім жалкував, що Настя з того боку йшла, а не я.

Мені важко усвідомити глибину дідових страждань, хоча і наша сім’я несла на собі важкий хрест, що залишився у спадок від такого кохання. Згасає у моїй душі співчуття, і я не жалію Ониська.
– Жити не хотілося, діду, а як же суд, тюрма? Ви ж нікому
правди…
– Яка тюрма! Який суд!, – ледь не на крик зривається Онисько. – Мені б легше в сто разів було, якби я своє відмучився. Хіба та тюрма зрівняється з оцією?, – він тицяє собі кулаком у груди. – Мене все життя люди судили. Мати твоя, а найбільше – Мар’я. Ти вже слухай, не збивай, бо я ні разу опісля й на сповіді не був. Отако. Да-а. Наче в тумані все і зараз, а не те, що тоді. Спочатку я, наче вкляк над ополонкою, а потім давай бігти. Біг, біг, звалився. Не піднімусь. Я ж вимок до нитки, коли в ополонці бовтався, і вся одіж на мені заледеніла. Хочу додому добитися, тільки ослаб умить, ноги не йдуть, хоч ти вмри. І котився, й ліз, і вищав. Таки добився. Ми тоді з Настею на другій половині хати жили – батько одділив. Заповз я в хату і давай із себе мокре скидати. Переодягся. Куди мені себе діти? Випив гранчак горілки – не легшає, але зігрівся трохи і тіло почало оживати. Сиджу в темряві, а хвища знялася… Стало мені ввижатися, мовби плаче хто за вікном. Подумав, може, Настя вибралася з ополонки. Вийшов – нікого. Зайшов у хату, і щось ніби не те, чогось воно не так у хаті. Аж дійшло – не чую дитяти. Синок в ополонці! Схопився я – та на озеро. Поки біг, надумав себе порішить. У тій же лунці. Шукаю по озеру. Поночі не знайду. На колінах усе облазив, сніг увесь руками перебрав, аж поки не стало розвиднятися. Потім знайшов, – в Ониська затремтіли руки, дрібно-дрібно, – дунка добре замерзла, і синок… Як був замотаний, наче лялечка… Умерз. Лежить, мов під склом. Одне рученятко голеньке, і пальчики з льоду стримлять. Я до тих пальчиків, а вони й закостеніли…

… Мати моя розповідала, що коли знайшли Ониська над ополонкою, він був страшний. Пальцями длубав лід – сина виколупував. Руки у крові й обличчя – видно, головою об лід бився. То длубається, а то впаде на ополонку й виє. Відтягли його люди, а хлопчика вирубали сокирою. Вдома відтанув. Насті до весни так і не знайшли. Як під кригою знайдеш? Про її смерть нікому подібного й на думку не спадало. Думали – сама втопилася від життя такого. І сина забрала, щоб сиротою на цім світі не мучився.
– Діду, а вас так і не розпитували нічого?, – дивуюся, бо
таки в селі мало що знали про ту страшну передріздвяну ніч.
– Кому воно було треба? Скільки людей тоді гинуло. І влади ніякої… Царя вбили. Потім – то білі, то красні, то Петлюра, то ще хтось. Ще й свої заворушилися. Правда, того року трохи замирилося, але такого, як зараз, – не було. Ніхто мене не чіпав. Люди обходили. Тільки батько в очі штирхав: «Довів жінку, сучий син». Про Мар’ю спочатку не думав – ніби вигоріло у мені все. І я до неї не йду, і вона мене обходить. Аж десь перед Благовіщенням, точно не скажу, але празник якийсь був, чи, може, так, у неділю до церкви пішов. Церква стояла, де тепер школа. Височезна, з двома куполами. Перед війною її розкидали. Стою, відправу слухаю, а тоді мучити мене почало. Налягло на душу, хоч живим до Бога лізь. Опустився на коліна перед Спасителем. Молюся, аж заплакав. Потім наче в груди мене що вдарило. Обернувся. Мар’я під стіною стоїть, з донькою на руках. Я й про молитву забув. День минув, другий. А у мене одна думка – з Мар’єю побачитись. Поговорити, або хоча б помовчати біля неї. І таки надумався. Пішов уночі, постукав у вікно. Вона ждала, бо відразу відчинила. Любилися ми і в ту ніч, і в другу… Мар’я ні про що не розпитувала, тільки обів’є мене гарячими руками та в очі зазирає, наче що у темряві роздивитися хоче. А це ж іще Настя в озері була. Якби поховали, то воно, може, й по-іншому б склалося, а то тривожить і мене, і її. Мар’єчка ж моя такою була, ніби в ті ночі на все життя одлюбити хотіла. Один раз додому збираюся, бо розвиднятися почало, а вона стала переді мною в самій сорочці, похилила голову, а тоді: «Ониську, ти Настю втопив?»
– Чого це ти, Мар’є? – питаю.
– Ти, Ониську. Признайся.

Я й розповів усе, як на сповіді. Нащо було – сам не знаю. Хоча від неї ніколи нічого не втаїв. Вона ж словечка не сказала, тільки, мов зів’яла. Став я з хати виходити, а Мар’я услід: «Прости мені, Ониську». – «За що? – питаю. – Чого це ти, Мар’єчко?» Затривожився, але на вулиці вже день. Не хотів, щоб люди бачили та клювали нас потім. Коли б знав, вік не пішов би. Що тепер мені люди?
Тривожився цілий день, а увечері, (видно, вже вело так), дай, думаю, приляжу трохи. І заснув. Устав, бо у вікно загупали – Мар’я повісилась. Отак. – Онисько підняв руку і почав терти чоло. Потім опустив голову. – Як зараз бачу… – помовчав: – Може, мати розказувала коли?..
– Розказувала…
Онисько підвів на мене очі, і дві сльози скотилися у сиву бороду. Мені теж важко. Онисько – тінь минулого, що завжди була над нашою сім’єю. Ще малими тікали від нього, боялися. А він стане віддалік і дивиться, дивиться. Як матір побачить, картуза зніме, словом не обізветься, тільки очима благає, щоб не проганяла. Мати й не проганяла, але в хату не гукала. Тільки відвернеться і заплаче. А як зовсім постарів Онисько, стала посилати нас діда провідувати…

– Ну, – Онисько несміливо торкається моєї руки, – розкажи,
щоб хоч перед смертю… – щось не дає йому говорити, забиває подих. Я вражено відчуваю, як часточка дідового страждання озивається у моєму серці незнайомим досі почуттям втрати. Вовкулака. Це ж мені тепер судилося прийняти у свою душу, у свою пам’ять оте стражденне кохання, освятити його перед людьми, і пізнати колись у своїй доньці розкосі очі Ониська, і назвати її Марією.

– Баба материна розповідала, колись… Як мати підросла.
Привела її Мар’я до них і каже: «Нехай дитя у вас ці дні побуде». Ті зраділи, бо після синової смерті мало невістка з ними родичалася. А вона побула трохи й пішла. Уже в порозі уклонилася свекрам: «Простіть мені, тату й мамо». Ті подивувалися, думали – за вас прощення просить, бо почули, що між вами знову любов. «Бог простить», – та й усе на тому. Я намагаюсь точніше згадати материну розповідь, адже Онисько все життя карався цим останнім Мар’їним днем. – А увечері дитина – мати моя – додому проситься. До того вимучила, що мусили вести. Привели – хата замкнена. Вони сюди, туди. Спочатку думали – Мар’я десь із вами, аж чують худоба реве. У хлів, – а вона там висить.
– Нікому нічого так і не сказала?
– Дитя до свекрів вела, попросила: «Виростеш, донько, пожалій коли дядька Ониська».

Він дивиться на стіл і хитає головою:
– Мар’їні слова не забула, а простить не простила її смерті. Еге ж?
– Вона, діду… – цієї миті мені страшенно хочеться, щоб Онисько відчув прощення нашого жорстокого світу і сам йому простив. – … Вона добре пам’ятає, як матір ховали. Ви тоді перед усім людом по землі качалися і кричали, що Настю убили і Мар’ю.
– Хіба я знаю, що кричав. Я смерті просив. Що мені життя було – і тоді, і тепер. Мар’я душу забрала, саме тіло зосталося.

Я вкотре озираюся по хаті: у вікнах темно, у хаті холодно, а на вулиці ще холодніше. Онисько помічає мою тривогу:
– Я проведу – не бійся. Небагато, правда…
Вдячно посміхаюся і несподівано для самої себе:
– Діду, а чому вас Вовкулакою почали звати?
По його обличчю знову майнула тінь, але чи то посмішки, чи скорботи, чи чогось незбагненного моїй, тоді юній душі.
– Як Настю знайшли – лід зійшов – вона під самим берегом була. Привезли її тоді на возі до двору, а я в хату не пустив – відправив до батьків. Не міг я їй і мертвій Мар’ю простить. Ховати теж не ходив – без мене обійшлося. Отоді і став Вовкулакою. І тебе мати лякала дідом? – посміхнувся болісно. – Нічого, нічого. Заробив. Ти от що. Попроси матір: як умру, щоб коло Мар’ї поклали. Скажи, Христом-Богом Онисько просив.
– Мати може не погодитися. Там же дід Данило неподалік лежить. Як між ними?
Онисько взявся за краєчок столу, посунувся зі стільця на підлогу і став на коліна. Я відсахнулася.
– Діду!
– Люди нас із Мар’єю вік не жаліли, батьки познущалися. Пожалійте хоч ви. Хоча б мертвих не розлучайте…

Він і справді помер через місяць. Мати мене не послухала і не дозволила класти Ониська поруч із Мар’єю. Та, коли чоловіки прийшли на кладовище копати яму – вона була готова біля самісінької Мар’їної могили. І снігом притрушена. Там його і поховали.

Валентина Мастєрова
м. Мена, 1990 р.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.