Знаю, що цю тему зараз чіпати не варто і дискусії — не на часі. Водночас у нашому суспільстві намітилась ще одна тріщина, тектонічний злам між «воює-не воює», за яким визріває черговий землетрус. А воювати із землетрусами ще безглуздіше, аніж з вітряками, проте начитався вже стільки, що треба щось написати, щоб хоч самому собі ясніше окреслити усвідомлення цієї ситуації.
Всі ми знаємо ідеалістичну тезу про те, що нація/держава існує доти, поки хтось готовий за неї воювати. Але насправді ця максима досить утилітарна у своєму використанні і її можна застосовувати при аналізі ходу війни і супутніх процесів. Україні давали мізерні шанси на відбиття атаки росії перед війною саме через те, що ніхто не знав скільки українців виявляться готовими воювати за свою державу. Навіть самі українці не дуже знали, бо пам’ятали початок війни у 2014-му році і практично повну демотивацію широкого населення щодо бойових дій.
Цього разу все було інакше, бо вже діюча і навчена регулярна армія продемонструвала неймовірні успіхи у відбитті ворожих атак, задала тон і ритм та мотивувала цим безліч героїчних українців і українок також брати зброю до рук, щоб бути ефективними захисниками, а не просто безвольними жертвами війни.
Та ресурс тих, хто готовий воювати добровільно і через власну високу мотивацію — вичерпний. Навіть не зважаючи на те, що наша війна священна, повністю виправдана з нашого боку і захисна. Бо на ситуацію небезпеки, як нам відомо, є лише три реакції — бийся, завмри і втікай. І поділені вони нерівномірно: невеличка частка б’ється з агресором, більша частина завмирає, решту втікають.
Такі закони психіки, яку складно перебороти патріотизмом та іншими соціальними мотиваторами. Страх паралізує або жене геть від загрози. Так, з тієї більшої частини тих, що завмерли, потім починається міграція або до тих, що б’ються, або до тих, що втікають, здебільшого вже залежно від перебігу подій і спостерігання за успішністю тих, що б’ються. Бо стояти на місці вічно не можна.
Але кількість тих, що завмерли — теж не безрозмірна. І це варто враховувати при плануванні бойових дій і стратегії війни. Що рано чи пізно за тупого натиску ворога доведеться приймати факт виснаження людських ресурсів і думати або про перемовини або воювати насильно зловленими і випханими на фронт. Адже по ленд-лізу дадуть зброю, але не вмотивованих вояків. І це не баг нашої системи, а просто пастка, в яку ми потрапили, бо наш ворог використовує ті ж методи.
За логікою, наша війна мала б вже закінчуватись, бо перша армія ворога і його добровольці-контрактники розгромлені. Але їх воєначальникам пофік і вони тепер женуть нападати примусово мобілізованих. І ми можемо відповідати лише такими нелюдськими методами дзеркальної мобілізації тих, хто не дуже хоче. Або дуже не хоче. Це сумно.
Те, що готових воювати навіть у величезних країнах є завжди обмежена кількість — підтверджує історія і України, і решти країн світу. До пізнього середньовіччя суспільство згрубша ділилось на три категорії — ті, що воюють, ті, що працюють і ті, що моляться. Міграція між цими кастами відбувалась, але не дуже масова. Так, були козаки і були селяни. З селян найвідважніші втікали на Січ, але з Січі практично ніхто не втікав назад до селян.
Так, у визвольних змаганнях були УСС і УПА, але як тільки вони закінчились — решту населення України змирилось з окупацією, бо не було готове вмирати за те, щоб вона не відбулась. Я не докоряю, лише констатую факт, який варто приймати до розрахунку. Навіть окупанти-агресори часом змінювали роль, і Гітлер, захищаючи вже Берлін, мобілізував до війська 14-річних підлітків з Гітлерюгенда, нещасних дітей, давав їм в руки фауст-патрони і відправляв на ворожі танки вмирати. Бо був мудаком і не хотів прийняти свій програш. Таким, як зараз путін.
По суті, небажання воювати — це здача в полон без бою. Коли вояки після програного бою здаються в полон — це нормально і це полон героїчний, а цей — негероїчний і може навіть трохи ганебний, так. Сором є закономірною платою за страх. І ті, хто не воюють — очевидно не герої, але і не злочинці. Можливо, боягузи, так. Але це їх вибір. Його можна зневажати і мати на це право, але і вони мають право на свій принизливий вибір.
Одразу хочу сказати, що ніхто не народжений для війни і нема ніякої спеціалізації. Хто працює, хто де ефективніший. Це лише тези для самозаспокоєння і присипання власного сумління. Є лише ти, твоє життя і війна. І ти сам повинен вирішувати як тобі діяти зі своїм життям, бо воно твоє. Мене безкінечно бісять фрази на кшталт «дякую вам, що віддаєте свої життя». Пиздець, вони віддають свої життя не добровільно, як тризну, а тому що в них стріляє ворог і їх вбивають. А ти просто мовчки вражайся героїчності цих людей і не пиши крінжових дурниць.
Саме тому я не бачу нічого страшного у втечі від війни — бо втеча це природна реакція людини. Якщо нормальними є еміграція в пошуку кращого життя і втеча від бідності, професійної безперспективності та інших банальних речей, то чого втеча від танків і психопатичних катів є гіршою? Так, у такому випадку цілком закономірно чути у свій бік звинувачення у боягузтві і зрадництві від тих, хто воює — вони мають на це право самим фактом перебування у пеклі війни. «Я воюю, а ти чому ні?» — нормальне питання, на яке нема притомної і сміливої відповіді, бо її не існує. А ось питання «він воює, а ти чого ні?» — ненормальне і некоректне. Бо це випихання когось замість себе, воювання чужими життями. Як і «я не воюю, бо вмію краще працювати, а є люди які вміють краще воювати» — це тупий і недолугий аргумент, його краще не називати.
З таких виправдань і народжуються ці тупі тези на кшталт «я тебе туди не посилав», бо це спроба захиститись від звинувачень і якось нашукати аргументи. Але їх нема. Тупо нема. Тому єдине, що залишається з нормальних реакцій – трагічно мовчати, як на похороні свого нормального мирного життя, яке убила росія.
Зараз ми маємо ситуацію величезної кількості людей, котрі рік перебувають у війні на абсолютно різних позиціях — ті, що відважно воюють, лежать на лікарняних ліжках, активно допомагають, тремтять від страху та ще ті, що безпорадно завмерли, хто не витримав і втік від небезпеки. І досвід кожної категорії — свій, своя шкала оцінки реальності і розуміння того, як правильно поводитись. Тому знайти порозуміння між ними всіма нереально — абсолютно різні метричні системи. Варто лише розуміти, що ціна, рівень травми, озлобленості і гіркоти зростає обернено пропорційно до відстані, на котрій вони перебувають до серця війни. Чим ближче — тим, бляха, гірше.
Як буде далі – невідомо. Невідомо, на яку ескалацію піде росія, щоб поглибити ще більше треш і хаос, в якому перебуває наша країна і наше суспільство. Ці роздуми безвідносні конкретних персон, прикладів та особистих історій, яких безліч і всі з них чесні, щирі і правдиві. І кожна має свою беззаперечну правду. Це спроба просто загалом осмислити ситуацію, щоб хоча б самому розуміти ясніше всі відтінки.
Володимир Гевко
