Серед ночі мене нахабно розбудила тиша. І не один раз. І не одну, а всі сім ночей, які провів на Закарпатті. Цей мальовничий край тихий навіть вдень. А вночі взагалі настає така тиша, якої, здається, зроду не чув. Ця тиша із настанням темряви брутально штовхає тебе, термосить, перевертає з боку на бік, гамселить подушкою по голові, а ще навіть дряпає.
І тоді на душі, немов не нормальні коти шкребуть, а лихі котиська. Чи якісь невиховані 
котозаври із метровими пазурами і ще довшим хвостом.
Цю тишу вночі іноді намагаються скубнути хіба тільки жолуді, котрі мляво падають на асфальт чи плитку. Тиша тоді тільки сміється з них, а разом і з мене.
Якось, правда, серед ночі над вухом заскімлив комарик. Ура! Хоч щось… Та далі цей літун чогось втратив орієнтацію, врізався у стіну, зойкнув і з грюкотом упав на підлогу. Самоліквідувався.
Ні, брешу. Нічну тишу трохи розбавляв годинник на вежі старезного графського палацу. Він дзенькав кожні 15 хвилин і добросовісно відбивав нічні години. Раз. Два. Три. Чотири…
Погодьтеся, це ніщо проти завивання сирен чи роботи ППО, яких я вже не чув аж 7(сім) діб!!! Оце вже вирушаю до Києва. Втомлений тутешньою нічною тишею, все ж не забуду взяти її з собою. Понапихаю у сумку, кишені, пазуху. І, звичайно, вона залишиться зі мною у спогадах. Дивись, колись у Києві стане в пригоді.
Павло Кущ
