Люди, яких я щиро поважаю за зрілу громадянську позицію і мудрість, покидають фейсбук і соцмережі загалом. І я їх розумію. Емоційно спокійно сприймати цю вакханалію дилетантизму, критиканства і хуторянського ура-партріотизму й анархолібералізму дуже і дуже важко. Не кращою є ситуація і в українських медіа.
Щоб отримати більш-менш об’єктивну картину, мені доводиться скролити десятки місцевих, американських, німецьких, британських, ізраїльських медіа…
Кажуть, ми живемо в епоху пост-правди. Та туфта це все – новенький термін і більш нічого. Так завжди було. Правда в тому, що істинна картина, більш-менш об’єктивна, мало кого колись цікавила. Хіба що військових під час війни і вчених-соціологів.
Днями заїжджав у Германівку, де при гетьману Виговському проходила горезвісна Чорна Рада, де гетьман пробував переконати козацький майдан у необхідності союзу не з Москвою, а з Варшавою. Були найняті десятки клакерів і кобзарів, які просто шельмували і обзивали Виговського, і Чорна Рада врешті прийняла сторону тих горлопанів.
Гетьман склав булаву і поїхав з України. Почалася епоха Руїни – затяжна громадянська війна, яку наші історики чомусь обминають десятою дорогою. А слід навпаки – вивчати ті гіркі уроки, щоб знову все не просвистіти пролялакати, і не прос@ати….
Віктор Лешик
