Колись давно в нас на вулиці був гуртожиток. На другому поверсі сімейний, а знизу і згори для одинаків. І жив у сімейному разом з дружиною Ваталік на прізвище «Кобзон». «А чого він кобзон?» – питали новенькі, або ті, хто приходив до місцевих у гості.
— О, краще тобі цього не знати, — відмахувалися місцеві.
«Кобзон» був здоровий як ведмідь і тихий, наби миша. Тож ті, хто не знав його, дуже дивувалися прізвиську. Прозріння наставало після перших свят. Увечері весь гуртожиток (переважно ті, шо жили поодинці), гуляв допізна. Хто сам, хто з друзями. А зранку, десь о сьомій, починалися Содом і Гомора.
— «Розпрягайте, хлопці, коні», — лунало на весь гуртожиток.
Це «Кобзон», якого ввечері дістали гуляки, робив побудку.
— Бляха, — кричав хтось, — дайте поспати!
Та «Кобзону» було все одно. В руках він тримав записничок, де чітко було записано з якої кімнати яка лунала пісня. «Палковнік васін прієхал на фронт, са сваєй маладою женой…», — гримів басом «Кобзон» під дверима чергової кімнати, а потім акуратно викреслював пісню в блокноті.
— Що за нах? — вискакував було на звук черговий нерозумний новенький і спинявся з виряченими очима, наштовхнувшись неначе на скелю на Віталіка, шо спокійно продовжував співати дивлячись просто у вічі.
Так непоспіхом «Кобзон» обходив всіх співочих гуляк і тихо зникав у своїй кімнаті.
— Дограється він, — бубніли гуляки, — колись получить.
— Ага, — сміялася на те дружина, — був уже один, Хведя, досі на кутні імпланти заробляє.
Після «Кобзонового» співу життя в гуртожитку трохи затихало. Гульня і вечірні лементи на деякий час припинялися. Та минав час, люди підзабували, і тоді знову о сьомій ранку на весь гуртожиток лунало «Кобзнонове» «Ой, на горі два дубки…»
Руслан Горовий
