Вже падають яблука, струшуючи землю і пам’ять дитинства, коли вибігав з братом по холоднючій ранковій росі за ними, полосатими і смашненними. Вже опадає цвіт дивини скіпетровидної, яку чомусь обзивають коров’яком, хоча якраз корови ці великі зелено-жовті свічки і обминають.
Вже сиплеться зерно, бо колосся зігнулося і не втримує зерня у своєму лоні. Навіть зозуля, яка цього року вперто ігнорувала народну прикмету – «вдавилася житнім колосом» – змовкла таки, лаштуючись летіти першою з ключами до Ирію.
Вже йошта і вишня просяться у вино чи в ґрунт – кому як повезе… Вже не ходять по картоплях самогубці зі смертоносними ранцями за плечима і жуки, що вижили, розкошують на всихаючих бадиллях, перелітаючи на помідори та рідкісні баклажани.
Вже розквітли не тільки георгіни, але й рудбекії, жовтавою безприглядністю окреслюючи двори. Вже пахне кропом, бо господині крутять банки з огірками. І бубнявіють свої помідори, що геть не такі пластмасові, як у магазині.
Вже відійшов підмаренник справжній, що в народі зветься кашкою, а запах має медвяний навіть серед зими. Вже переступають з лапи на лапу, готуючись відірватися від рідного гнізда юні чорногузи, а інше птаство вмовкло, випустивши ненажерне потомство, і відчуваючи незворотність відльоту. Тільки горихвістки невтомно цокають, вимоцовуючи друге за літо дітвацтво.
Вже прозирає вряди-годи з-під маскувального листя виноградне ґроно. Вже не вжикають ручні коси і не переберенчають мотокоси, бо трава вже не росте – ростуть лише діти, що відітхнули від школи свободою. Вже пчола пішла на соняшникове поле, бо більшого взятку не буде.
Вже минула середина літа.
Василь Чепурний
