Суспільство

Я втомилась бути толерантною…

Я сьогодні назвала сукою незнайому жінку, багато старшу за себе… Я вимовила це слово, дивячись їй у очі. На Житньому рику ми разом стояли в черзі в молочному ряду. Черга просувалася повільно, всі хотіли скуштувати того творогу, перш ніж купити. Зрештою, виникла якась млява перепалка, і дамочка, яка стола попереду мене і яка реально задовбала всіх своєю «дегустацією», на моє зауваження, кинула через плече: «И откуда вас здесь столько набралось…», маючи на увазі мою українську.

Я зависла…
Давненько я не чула подібних пасажів. Сиріч, із часів моєї юності… Спершу я дуже багато чого хотіла їй сказати.

… Я хотіла сказати, що саме ось такі імперські наративи десятиліттями принижували україномовних, заганяючи їх у комплекси, примушуючи соромитися і відрікатися рідної мови, як неповносправного родича. Хотіла сказати, що з дитинства пам’ятаю співчутливо-глузливі погляди таких «киієвлян», які зверхньо дивилися на мене, — дитину, яка пішла до школи, не уміючи говорити російською…

Хотіла сказати, що в університеті чула на свою адресу «когутиха» у 38-му, «студентському» автобусі, який курсував від червоного корпусу до ВДНГ. І це стало одним із найбільших психологічних потрясінь моєї юності. Хотіла сказати, що знала безліч львів’ян, які заради кар’єри тут, у столиці, легко переходили на російську.

Хотіла сказати, що парторг мого рідного факультету журналістики Галина Михайлівна дзвонила моєму батькові і казала: «Сергію Петровичу, вплиньте на доньку, її заклики до надання українській мові статусу другої державної до добра не доведуть» (про цей телефонний дзвінок я дізналася багато-багато років потому. Бо тато знав, що будь-які «батьківські настанови» у моєму випадку не працюють).

Хотіла сказати, врешті, що я не «понаєхала», я теж – киянка, народжена у цьому місті, яке безкінечно люблю і яке, попри десятиліття жорстокої русифікації, лишається ментально українським. Хотіла сказати, що ніколи не голосувала і не проголосую за тих політиків, які, будучи україномовними в публічному просторі, у себе вдома говорять російською. Тому що знаю безліч прикладів, коли рафіновані русофіли у минулому, переходили у побуті на перфекту українську. Хотіла сказати, що сьогодні російська мова – один із видів зброї, якою росія нас знищує.

Я хотіла багато що сказати цій жінці.
Але сказала, дивлячись їй у очі, лише «Ах, ти ж сука…». Якби ми були один на один, я – клянусь, — ще й узяла б її кріпко за барки і добряче струсонула…

Бачить Бог, я зажди намагалася бути толератною. Мене бісили люди на кшталт Фаріон. Але зараз я готова їбашити усіх, хто хоч писне про «откуда взялісь». Я втомилась бути толерантною. Я втомилась доводити російськомовним, що україномовні — культурніші, освіченіші та вихованіші люди, аніж рускоязичниє, здатні вести інтелектуальні дискурси, і які – ви тільки уявіть!, — могли народитися у Києві.

І знаєте, ця жінка мені нічого не сказала у відповідь. Думаю, мої бажання виразно читалися на моєму обличчі. Вона, забравши свій творог, мовчки відгребла від прилавку…

… Лише жіночка, яка стояла у черзі просто за мною, чомусь похапцем відскочила аж до овочевого ряду… І правильно зробила, гадаю…

Галя Плачинда

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.