Приходять друзі восени,
Лишають дощ в кутку у сінях…
Вуста від холоду ледь сині.
Я впізнаю їх. Це – вони.
На стіл принесене кладуть
І швидко над столом чаклують.
Як добре! Коли я сумую
Вони вже знають. І – ідуть.
Якось дуже давно я пояснив Олі, що подовий хліб не можна класти на стіл догори дриґом, бо в цей час десь у морі перекидається корабель. В англійців є така прикмета. Як поводитися з хлібом, у дитинстві мене з братом учив тато без посилання на англійську прикмету. Це було просто виховання шанобливого ставлення до хліба. Я гадаю, що і в Англії ця прикмета мала на меті те саме.
Я сьогодні назвала сукою незнайому жінку, багато старшу за себе… Я вимовила це слово, дивячись їй у очі. На Житньому рику ми разом стояли в черзі в молочному ряду. Черга просувалася повільно, всі хотіли скуштувати того творогу, перш ніж купити. Зрештою, виникла якась млява перепалка, і дамочка, яка стола попереду мене і яка реально задовбала всіх своєю «дегустацією», на моє зауваження, кинула через плече: «И откуда вас здесь столько набралось…», маючи на увазі мою українську.
Їхав учора в таксі. Таксист на скромній синій «Шкоді». Я ще ніколи в житті так довго не хотів виходити з машини. Їхати мені було хвилин 7. Але за ці сім хвилин ми з ним мали такий діалог, ніби я не просто якогось свого давнього друга зустрів, а рідну душу. Мабуть, це вже інші таксисти в нас почалися. Не ті, що були колись — герої чорнушних історій і анекдотів.
