Звісно, можна сказати, що я відбувся легким шоком… Коротше, центр Вашингтона. Я після відвідин індіанського музею і картинної галереї весь під враженнями від високого мистецтва… Сідаю в метро на станції (не пам’ятаю назву, але та, що біля центру для візитерів на мистецькому молі). Сідаю у вагон, але усвідомлюю, що помилився і, замість срібної лінії сів на помаранчеву.
Хто не в курсі — у Вашингтоні на одну платформу можуть прибувати поїзди різних ліній. На наступній зупинці я виходжу, щоб змінити лінію. Іду по платформі. Вона порожня — людей нема. І раптом хтось ззаду як трісне (!) мені по правій щелепі.
Я повертаюся. Це якийсь покидьок років 18-20. Я його до того ніколи не бачив. Він сідає у вагон. Я його 
намагаюся сфотографувати на телефон. Він виходить. Я його питаю «Для чого ти це зробив?». Він покрутив задом і сів назад. Я таки зробив його фото, але досить туманно вийшло.
Я підійшов до служника метро. Попросив його викликати поліцію. Прийшов полісмен R.Pakulski. Взяв у мене свідчення. Запитав чи готовий я ходити до суду? Я сказав, що, на жаль, їду за тиждень в Україну. Він запитав чи треба медична допомога. На всяк випадок, попросив викликати медиків. Бо там-таки з’явилась гематома. Мало що це могло бути. Вони глянули, запитали чи не хочу до госпіталю. Не відчував нічого надмірного. Тому обмежився оглядом з їхнього боку. Вони дали мені пакет з льодом.
Полісмен провів мене до платформи і посадив на поїзд. Дорогою я з’ясував, що він має польське коріння. Прізвище красномовне. Але польською не розмовляє.
Знаєте, потрапити в пригоду можна будь-де, напасти, певне, можуть у будь-якій країні. Але щоб ось так без причини, серед білого дня, в центрі столиці… Мені це складно уявити про Київ. Дехто каже, що в США це спорт такий. Ловлять, карають, але вони все одно діють.
Мені здається, нам це в Україні, ну, дуже складно уявити…
Юрій Луканов
