Суспільство

Як правильно кохатися і їсти?

Один мудрий чоловік сказав мені: «А що чоловікові найпотрібніше? Гарна жінка і добра їжа!» Я вчасно прикусив язика, щоб не сказати йому, що його бажання надто приземлені. А потім подумав, що «приземлені» – це просто епітет. І «гарна» (жінка), і «добра» (їжа) – теж епітети. А ми часто користуємось епітетами, забуваючи, що вони означають дуже різні речі для кожного з нас.

Та разом із тим, у цих словах було щось просте як двері, правдиве й потрібне. Легше всього сказати: «Це приземлені бажання». Можна також сказати: низькі, примітивні, егоїстичні, первіснообщинні, навіть тваринні. Але не можна сказати, що саме твердження хибне.

Я з деяким жахом відчув, що чоловік каже серйозну й важливу правду і що я маю на неї якось реагувати. Або заперечити – то обґрунтовано, або визнати… то теж обґрунтовано. Бо йдеться ж про те, «що чоловікові найпотрібніше». (Жінки, тільки не хапайтесь за свої маузери, вся ця розмова цілком політкоректно звучить і у варіанті «що жінці найпотрібніше» теж).

І от, «приземлені бажання». Та авжеж що! Якщо ви хочете будувати високий храм душі своєї, то невже почнете з золотих бань, витончених фресок чи сучасного електрообладнання? Ні, ви почнете з фундаменту. А де ви бачили НЕприземлений фундамент? Неповторний храм душі своєї, тобто здорову, врівноважену психіку з усіма її сучасними складнючими вишуканими надбудовами ви можете вибудувати лише на здоровому примітивному, приземленому фундаментї. Чорта лисого ви вибудуєте, якщо не забезпечите собі комфортне фізичне існування та реальну можливість продовження роду. Просто кажучи, добру їжу й гарну жінку.

Так це ж і є те, про що вже давно товчуть і біологія, й фізика: жива істота – це така система, яка сама може підтримувати своє існування ще й створювати собі подібні системи. Іншими словами – їсти й розмножуватись. Десь тут має плавати і третій кит: навчатись! Але то буде окрема розмова.

В живій природі – біосфері – так побудоване ВСЕ. До якої рослини чи тварини не придивись – дві головні властивості, дві функцїї впадають в око зразу: їсти й кохатись. Підтримати своє існування й продовжити рід. А подумати – та це ж очевидно, хіба могло б бути якось інакше? Не могло б. Але спроби продовжуються й посилюються.

Це ж у які дурні треба пошитись, щоб заходитись ламати або спотворювати цю схему! Але виявляється, що саме в ці дурні й пошилося вже практично все людство.

Почалася біда за не дуже ясних обставин (бо багато тисяч років тому): людям дістався в користування вогонь, як оце нашим пенсіонерам телевізор. Нічогісінько не розуміючи ні в природі вогню (телевізора), ні в його наслідках, люди почали користуватися ним без будь-яких обмежень. Це дало можливість їсти без міри (переважно м’ясо) й розмножуватись без контролю. Розвиток пішов не в бік навчання, а шляхом множення й посилення задоволень від двох фундаментальних потреб.

Ці дві потреби давно переросли рівень природних і набули розмірів і форм колосального абсурду. Ми їмо набагато більше, ніж це потрібно для існування, їмо безліч дорогого хвороботворного непотребу, ще більше викидаємо на смітник – і все це при очевидному виснаженні земних ресурсів, які Земля вже не встигає регенерувати.

Ми створили величезну індустрію «краси», яка нічого спільного з красою не має, а обслуговує невпинний секс, який, своєю чергою, вже давно не має нічого спільного з продовженням роду, але не може бути погамований, бо перегодовані неробочі тіла шукають виходу спожитій енергії.

Виходить, що й «гарна жінка», і «гарна їжа» можуть бути й повинні бути природними, тобто відповідати природним потребам чоловіка, а вони найчастіше перетворюються на свою протилежність – нічим не обмежені неприродні потреби.

Природні потреби відрізняються тим, що вони обмежені, скромні, практично однакові в бомжа і мільйонера, й порівняно просто задовольняються. Неприродні ж потреби не мають меж і ніколи не можуть бути цілком задоволені. Саме вони є головним інструментом самознищення людства.

То як же їсти та кохатися?
А кожне з нас прекрасно знає, ЯК ТРЕБА БУЛО Б. Але коли воно, оте кожне з нас, ще й пирхає «А мені й так добре», то на те вже нема ради.

Василь Триліс

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *