В американській газеті «Уїклі сепрайз» кілька років тому надрукували були сенсаційне розслідування Джеррі Саймона про те, що в одному з госпіталів Буенос-Айреса помер від інфаркту 14 квітня 1992 року Адольф Гітлер, який «дожив до 103 років, так і не потрапивши на очі КДБ». Журналіст ніби-то познайомився з його сімейним лікарем Раулем Рохесом та дізнався про місце поховання на військовому цвинтарі колишнього головного фашиста.
Подібні публікації з’явилися в канадських та багатьох інших засобах масової інформації. Що це? Чергова «смажена» версія, видавання бажаного за дійсне чи прикра правда? Адже виходить, що винуватець мільйонів жертв уникнув розплати і дожив до похилого віку?
На щастя, залишились свідки кончини Гітлера.
Мені пощастило зустрітись з людиною, яка займалась обставинами смерті фюрера, фронтовиком Володимиром Никифоровичем Лісовцем, який розповідає про себе:
– Народився 1923 року в Чернігові, закінчив десятирічку, працював у колгоспі, МТС. Мрії про навчання в інституті поламала війна. З квітня 1942 року – на фронті. Був мінером, автоматником. Деякий час воював під командуванням… сина Чапаєва. 19 січня 1943 року під Курськом отримав серйозне поранення в голову. Після госпіталю – запасний полк, рота охорони штабу 38-ї армії. Тут, як я зрозумів пізніше, мене всебічно перевірили: хто батьки, звідки родом? Командування «СМЕРШУ», виявляється, добирало в такий спосіб абітурієнтів до своєї спецшколи. Компромату на мене не знайшли. А тому за результатами прискіпливого вивчення направили складати іспити до 1-ої московської школи контррозвідки «СМЕРШ». Отримав там серйознішу освіту, ніж пізніше в юридичному інституті. Лекції читали відомі юристи. За рік добре вивчив німецьку мову. У червні 1945 року нас, молодших лейтенантів, направили на перше відповідальне завдання – охороняти Потсдамську мирну конференцію. Довелось бачити Сталіна, все його оточення, керівників інших держав. У Німеччині я прослужив до 1960 року слідчим, старшим слідчим, інструктором з організації органів держбезпеки НДР. Потім – Воронеж, управління МДБ. Якось викликає мене керівництво і оголошує: «Ти направляєшся в Москву – там багато німців під слідством». І пояснили, що треба слідчі, знавці німецької мови.
— Чому саме вам доручили допитувати начальника особистої охорони Гітлера?
– Це мені невідомо. І цікавитися подібними деталями я не міг – в МДБ суворо карали «цікавих». У Москві на Луб’янці паралельно зі мною працювали інші слідчі, кожен виконував якесь завдання. Нашу спільну роботу ми називали «Справа свідків смерті Гітлера». Мої колеги вели допити слуг Гітлера, зубного лікаря і т.д. І я теж отримав наказ від начальника слідчого відділу 2-го головного управління МДБ – з’ясувати обставини смерті Гітлера. Це мене тоді дещо здивувало. Адже, перебуваючи в Німеччині, я не раз читав про смерть фюрера у бункері. «Невже Сталін сумніваються?» – подумав. Мені доручили допитати начальника особистої охорони Гітлера, генерал-лейтенанта військ СС Ганса Раттенхубера і начальника оборони Берліна, генерала Вейцлінга. Їх допити я почав у липні 1951 року і закінчив аж через шість місяців.
— Що вони розповіли?
— Вони сиділи у внутрішній тюрмі МДБ вже п’ять років і, як я зрозумів, їх ніхто не турбував. Не важко уявити стан людей, які багато місяців ні з ким не спілкувались, не знали, як з ними вчинить Сталін. Було таке враження, що начальник особистої охорони Гітлера з задоволенням приходив на допити. Він охоче і багатослівно відповідав на кожне моє запитання. Я з’ясував, що Раттенхубер особисто знав Гітлера ще з 1923 року. Він тоді був охоронцем у тюрмі, де сидів майбутній вождь нацистів. Коли Гітлер прийшов до влади, 
Раттенхубер за рекомендацією Гімлера (Ганс на той час був його другом, навіть мав від нього подарунок – коштовний перстень) став його незмінним охоронцем № 1. Розповів цікаві подробиці життя фюрера. Гітлер, виявляється, дуже боявся замаху. Коли замовляв машину для поїздки, то нікому не говорив, куди їде. Маршрут руху вказував по карті. Таким чином ніхто заздалегідь не міг спланувати замах. Гітлер часто по-товариськи спілкувався зі своїм начальником охорони. Ганс Раттенхубер розповів, що фюрер певний час досить шанобливо говорив про Сталіна, захоплювався його «чистками», створенням міцної тоталітарної партії. Нацистську партію він робив за радянським зразком. Німецький фюрер здобував авторитет, спираючись у першу чергу на примітивні інстинкти людей. Він умів «закрутити» маси простими популістськими гаслами, фразами, довести натовп до екстазу. До речі, коли я побачив на екрані телевізора «вибрики» росіянина Жириновського, то зловив себе на думці, що характери колишнього головного нациста і лідера ЛДПР загалом дуже схожі.
— Які були останні дні Гітлера?
— За свідченнями Раттенхубера і Вейцлінга, це була вже людина-руїна. Тому дивними і фантастичними здаються повідомлення про те, що Гітлер міг прожити 103 роки. Від нервового перенапруження у нього паралізувало одну ногу. Обличчя раз у раз перекошувалось, щоки сіпалися. Фюрер перед кончиною кілька ночей не міг заснути. Заспокійливі наркотичні препарати вже не допомагали. Хоча поблизу бункера була злітна смуга і стояв напоготові літак, Адольф Гітлер відмовився летіти в невідомість. «Я боюся потрапити в пазури Сталіна живим, – казав він Гансу. – Мене будуть возити у клітці, як Пугачова, і терзати». Коли 
безславний кінець війни став неминучим, фюрер почав нити, казав приречено: «Я піду з життя, я не зміг перемогти Сталіна…». У лікаря він попросив ціаністого калію. Однак той спершу побоявся йому дати ампули. Він це зробив лише після того, як Гітлер дав йому розписку. Фюрер боявся, що надмірне вживання наркопрепаратів нейтралізує отруту. Тому наказав ад’ютантові для надійності опісля його ще й пристрелити. Раттенхубер не бачив, як приймав «ліки» Гітлер. Він лише почув у бункері запах гіркого мигдалю… Кинувшись у кабінет фюрера, охоронець № 1 побачив мертву собаку Блонді (їй першій довелось ковтати для перевірки отруту) поруч з нерухомими господарями – Євою Браун та Гітлером. Охорона загорнула їх у килими, підняла ліфтом нагору і, поклавши у воронку від вибуху, облила бензином і підпалила. Такий був кінець Адольфа Гітлера. Обидва свідки, які не могли змовитись, стверджували одне й те ж.
– Чи знайшли останки Гітлера?
— Цим уже, мабуть, займалися інші експерти. Я ж до сказаного додам, що під час одного з перекурів колега- слідчий закликав мене до себе в кабінет і спитав: «Хочеш подивитися на щелепу Гітлера?». Я кивнув. Він вийняв її з невеличкої коробки. На шелепі всі зуби були штучні, з’єднані досить складною системою. Слідчий розповів, що зубний лікар упізнав свою роботу…
— Володимире Никифоровичу, як склалася ваша подальша доля?
— Після Москви направили до Брянська, потім на батьківщину – до Чернігова. На скільки мені відомо, Раттенхубера і Вейцлінга після 1955 року випустили з тюрми, вони повернулися на батьківщину. Що з ними трапилось далі, не знаю.
Сергій Павленко
